Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Леонід КУЦЕНКО Леонід Чернов-Малошийченко (1899-1933) цікавий і само бутній український поет, прозаїк, сатирик. Людина трагічної долі. Йому Господь відміряв всього тридцять чотири роки, справдивши таким чином його поетичне пророцтво ще з 1922 року. Хворий на сухоти, він в останні місяці життя упорядкував збірку вибраних поезій „На розі бур”, яку, за даниною моди, присвятив 15-річчю Жовтня. Щоправда, включивши до неї і свою баладу „Повстанці” (1933), присвячену героям української Холод- ноярської республіки, що залишалася незалежною територією УНР аж до 1923 року. Причому не просто згадує у ній прізвища отамана Чучупаки і командира Чорноліського кінного полку Пи липа Хмару, а співає їм осанну. Наголошу, що йдеться про леген дарних отаманів повстанської армії, імена яких роками не сходили зі сторінок Київської та Елисаветградської періодики, а в народі була жива пам’ять про них. На диво цього ніхто не помітив і збірка через два місяці після смерті автора була віддрукована 15-ти тисячним тиражем. Ось тоді й кинулися темні сили шукати автора і дуже розсердилися, що він помер без їхнього дозволу. Помстилися тим, що увесь тираж пустили під ніж. Дивом збереглося кілька примірників репресованої книги після смерті репресованого письменника. Сталося так, що і сьогодні він залишається призабутим. А шкода, адже Леонід був улюбленцем усього мистецького Харкова. Письменник Іван Сенченко, згадуючи Льоню Чернова, характеризував його так: “У ті роки він був уже хворий на сухоти, та все ж страшенно дужий чоловік, з плечима і в 'язами Геркулеса, з русявими хвилями волосся, високий, життєлюб, чудовий оповідач і закоханий паж при найвродливішій артистці того часу - при Валентині Чистяковій. Валентині Миколаївні Леонід присвячував свої вірші й читав їх усім охочим”. Юрій Смолич поглиблює наведену характеристику, але при цьому наголошує, що поетова закоханість була вічним станом його душі: “...Був Льонька вічно в когось закоханий, в коханні невгамовний та навіжений і взагалі - жив в атмосфері зако ханості. Очевидно, саме через схильність Леоніда закохуватися та створювати атмосферу закоханості серед інших, а ще через його веселу, життєрадісну, напрочуд оптимістичну вдачу, - так легко й гаряче закохувалися в нього й жінки ”. Якщо у друзів Л. Чернова ота “вічна закоханість” відгук нулася теплими, оптимістичної тональності спогадами, то зовсім інакше згадує про це сам письменник. Адже ж кожне захоплення, очевидно через хворобу поета, закінчувалося сумно. В усякому разі Л. Чернов-Малошийченко так писав в одній із автобіографій (1931): “дуже заважає працювати брак власної кімнати: три роки я живу й працюю, як горобець. - по редакціях, готелях, товаришах. Заважає хвороба: вона не дає працювати з повним навантаженням, а четвертину року з'їдають санаторії та АБОРТ Дівчинко! Люба! Коняка запряжена. Знаю, Ти звикла - автомобіль. Дівчинка рідна покірно ляже на Крісло, Де кров і біль. Дівчинка тяжко... Кохана, Єдина. Власне кохання клене. Як ти, дитино, Зайшла на дитину, Не покохавши мене? Ні. Не повірю. Не можу вірити. Може, цей день здурів? Наче два склепи - для тебе вириті - Очі Під дугами брів. Потом липучим беруться долоні. Зуби скрегочуть - лють! Як у твоїм материнськім лоні Сина мого уб’ють? Мабуть і в сонця я сили викраду. Бачиш, Яким монументом стою? Я до лікарні Везу на страту Власну дитину свою. Кинусь, Вхоплю, Ввесь у тебе порину, Зойком, щоб тишу роздер: “НАШ Е ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2005 11 ПОЕЗІЯ ІЗ РЕПРЕСОВАНОЇ КНИГИ
Page load link
Go to Top