Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
хворого у свої залізні обійми. Давить, чавить. Тіло корчиться, мов наколений на голку черв’як. В душі наростає протест: „Чому мовчиш, Гос поди? Чому не змилосердишся? Чому не спиниш владною рукою моїх терпінь?” Напевне, він застогнав, бо, розплющивши очі, бачить перед собою Івана зі свічкою в руках. - Тарасе Григоровичу, може, покликати лікаря? Може, дати вам краплі? Може, вам підбити подушки? Помогти сидіти? Я потримаю вас. На всі ці питання Тарас відповідає запе речливим рухом голови, і слуга, забираючи свічку, йде геть. Відгомін його голосу і кроків на сходах, як здається хворому, ще довго плаває в темноті, наче повикривлювані мильні бульки. І не скоро все влягається настільки, щоб можна вернутися думками до попереднього. Тарас хоче зрозуміти, чому так сталося, що для нього не знайшлося подруги в житті? Скільки разів загорялося його серце, скільки разів йому здавалося, що знайшов бажане, але завжди кінчалося розчаруванням і постановою - більше не шукати. Та невгомонне серце було жадібне і спрагле. Скоро отрясалося від чергового удару, знову оживало, знову смі ялося і плакало соловейком, і знову поет раював, переконаний, що знайшов бажане. Однак, не довго. Чим більше було захоплення, тим глибше було розчарування. Лишень в заміжніх жінках він не розчаровувався, за виїмком хіба Агати. Напевне тому, що всі вони були плодами за казаними. Ті ж, до яких шляхи були відкриті, залишали по собі самі лишень рани в його серці. Всі! Хто у тому винен - він чи вони? Смертоносна рідина підступає невблаган но, все більше заливаючи легені, розтинає тіло у невимовних муках, а думка, ясна і не залежна від фізичного страждання, вперто пливе своєю дорогою. У цю страхітливо-мученицьку годину, Тарасові, як ніколи в житті, шкода за тим солодким казковим келихом, який так часто пропливав повз його уста, залишаючи на них смак гіркоти, але ніколи не давав пригубити. І в’яли пуп’янки нерозквітлі, завмирали пташе нята невилуплені, мовкли пісні недоспівані. І тепер - пустка. - Ой, ви, люблені та не суджені! - зойкаючи, німо закликає Тарас. - Коли б ви могли бодай на хвилинку, бодай думкою до мене, нещасного, завітати, мою самітницьку тугу розігнати, теплим словом мою охололу душу розігріти!... Приходьте, кличу вас і благаю! Завітайте до мене, бо ж сьогодні у мене празник - мої іменини!.. Приходять... Насамперед, Оксана - оте перше непороч не кохання, що запалило серце біло-рожевими вогнями розквітлих яблунь, та дівчина-щебетуш- ка, яка колись обтирала вишиваним рукавом сорочки сирітські сльози пастушка-кріпака, яка цілувала його невинними дитячими устами. Та Оксана, чий світлий образ поет довго носив у душі, дбайливо загорнувши його у сніжно-білу хустину. Але немає більше колишньої Оксаноч ки, і навіть самий спомин про неї зогиджений. Не жаль, що не чекала на давнього пастушка- сироту, не жаль було б, коли б віддалася чесно за якогось іншого сірому, а то ж опоганилася, поволікшись за любасом-москалем по роз’їж- джених далеких дорогах. Потім з байстрям у село повернулася на посміх і зневагу людську. Жаль її до кривавих сліз, а ще більше жаль того чистого образу, якому він з вірою і любов’ю поклонявся стільки років. Пізніше була Маша, себто, Амалія... Тара сові стає нараз соромно, так соромно, що хочеть ся затулити обличчя руками. Та німочка, спокус лива, мов гріх, - темна пляма на його сумлінні. Вирвавшись із кріпацтва, божеволів від щастя і перед Машею втратив голову цілком. Не хоті лося навіть думати над тим, що підло у власного добродія і приятеля дівчину відбивати. Відбив. І що з того вийшло? І приятеля втратив, і з дівчи ною до ладу не дійшов. А провина й досі гризе його. - Прости, Іване, прости, друже! Каюся!.. На місці Маші - інша постать: в окса митному робронді, оздобленому венецькими ме реживами, з перлами у вухах і на білій шиї, зі штудерно зачесаним волоссям. Але лице залите сльозами, уста тремтять від глибокого жалю, а в очах - докір. - Мої квіти холод побив, Тарасе, а невлад почата пісня квилінням скінчилася... Княжна Варвара Рєпніна - така, як бачив її при прощані в Яготині. - Еге ж, княжно, - сумно признає Тарас, - ні ти, ні я у богині Венери щастя не мали, і в цьому ми рівні. Але не рівні в іншому. На мить кохання, засліплена, ти могла забути свою княжу пиху, а я міг злакомитися на честь - стати княжим зятем і взяти тебе без любови. Та з того лишень гріх і посміховище вийшло б. Ти ніколи 4 “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2004 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
