Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2004 З Перевалив! Укритий холодним потом, Тарас знесилено відкидається на подушку. Тепер відпочити, хвилиночку відпочити!.. Ні, мабуть, не доведеться йому молодої княгині до хати впроваджувати. Такої муки він не витерпить до ранку. А хочеться ж дожити, Господи, як хочеться!.. „ Тяжко жить на світі, а хочеться жить, Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить. Або чорнобрива в саду заспіває... О, Боже мій милий, як хочеться жить!.. ” „ Чорнобрива ” От старий ледащо, грішник непоправний! Йому соборуватися треба, а він про чорнобриву думає. І не яку інакшу - тільки чорнобриву. - Правда, - признається сам собі Тарас, - правда. - Ціле своє життя чорнобрових та карооких з рівним станом любив, про них співав, перед ними плакав, у їхній красі надхнення шукав. І тепер, умираючи, ще не змінився. - 1 що з того? - відповідає знову сам собі. - Любив їх, співав про них, серце своє палив для них, а скінчилося тим, що розпочинаю сорок восьмий рік бурлакою. Нема кому холодного поту з чола обтерти, не буде кому й очей зак рити... Біль повертається знову. Неначе хтось приставив до грудей тупий кіл і гатить по ньому обухом. Бракує повітря, серце тріскає, нестерп но! І знову, роблячи над собою нелюдські зусилля, хворий простягає руку, знаходить на столику сірники і засвічує свічку. До біса з тією темнотою! У ній смерть може підкрастися неспостережно - і не оглянешся, як опинишся на другому світі. Блідий язичок свічки все ж сильніший від скрині темряви. Він відтискає чорноту далі від ліжка в кутки, і на видноту знову виступають попліснілі стіни непривітної кімнати. Шевченко вже не хоче дивитися на годинник. Він і без того знає, що не минуло багато часу. Натомість дивиться довкола себе. Ох, яке ж осоружне його житло! Чи ж можна у ньому жити і творити? Можна, лишень треба мати молодість і силу. Адже жив колись, і творив, і палав надхненням у гірших обставинах. Але тоді він був молодим і дужим. Тоді душа його горіла в райдужних вогнях, що запалювали нужденний світ довкола сліпучими самоцвітами. В його тісній комірчині на піддашші, у смердячій казармі, у дірявому дерев’яному бараці на березі Коо-Аралу шуміли безкраї степи, гуляло ко зацтво, грало синє море, гомонів байрак і співала “Гриця” дівчина. Він був багатим і хвалився: „Я не одинокий, є з ким вік дожить!” Це було тоді, коли ще було передчасно говорити про дожи вання віку. Але тепер, коли його життєва зірка ось-ось має впасти з небосхилу, - безліч шанувальників, має гроші, але - от повалила недуга - і сам, як палець! Бракує йому ніжної жіночої руки, люблячого жіночого серця, жіночої ласки - саме того, що найпотрібніше хворому. Жінка вміє зручніше подушки підмостити, краще плечі вкутати, з очей відгадати, чи подати води, чи просто руку на чоло покласти. З її уст потіха надію подає, її співчуття терпіння облегшує, та, мабуть, і смерть не така страшна, коли вона людину на руках у коханої істоти застає. Але дружини Тарасові не довелося мати. Чому? Боже, чому? На болісний запит ніхто не відповідає, а глуха і тупа ніч стоїть на місці. Годинник показує близько першої, і хворого охоплює розпука. - О, ти, ночище, ледача і неповоротка, мов заспана петербурзька повія. Іди вже під три чорги, посунься! Дарма! Нетерплячкою й одчаєм бігу часу ще ніхто не скоротив, хіба розтягнув. Треба забути про ніч, про біль і про самотність - тоді щойно години підуть швидше. Тарас знову гасить свічку і ще раз торкає найінтимнішу струну в душі. Струна озивається, бринить найніжнішою мелодією, і крізь темряву до поета всміхається все той самий, давно вимріяний образ: хата на Дніпровому березі, обставлена білоквітучими вишнями, і сам Дніпро - могутній володар-князь, що встелив срібними дукатами широчезну дорогу на тисячі верст. Тарас стоїть на ґанку, дивиться на свою улюблену ріку, а його рука обіймає високий рівций стан чорнобривої кралі, яка тулиться до його плеча... - А, сто копанок!... - сердиться сам на себе Тарас. - І чого воно чіпляється до мене? Мана якась, чи що! Чи від хвилювання, чи й так просто, новий приступ болю, відтаскаючи набік мрію, хапає
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
