Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
190-РІЧЧЯ БІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Тарас ШЕВЧЕНКО Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море. Воно знає, де мій милий, Бо його носило, Воно скаже, синє море, Де його поділо. Може милого втопило - Розбий синє море; Піду шукать миленького, Втоплю своє горе, Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану, Пошукаю в чорних хвилях, На дно моря кану. Найду його, пригорнуся, На серці зомлію. Тоді, хвиле, неси з милим, Куди вітер віє! Коли ж милий на тім боці, - Буйнесенький, знаєш, Де він ходить, що він робить, Ти з ним розмовляєш. Коли плаче - то й я плачу, Коли ні - співаю, Коли згинув чорнобривий, - То й я погибаю. Тоді неси мою душу Туди, де мій милий, Червоною калиною Постав на могилі. Буде легше в чужім полі Сироті лежати, Буде над нам його мила Квіткою стояти. І квіткою й калиною Цвісти над ним буду, Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люди. Увечері посумую, А вранці заплачу. Зійде сонце - утру сльози, - Ніхто не побачить. Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з нам, Спитай синє море... 1838 Ольга МАК СУДЖЕНА Ще раз і ще раз повторивши свої побажання, підбадьо рювання і поради, гості залишають іменинника й обережно схо дять крутими сходами вниз. Там ще затримуються, щось гомонять притишеними голосами, в яких поет чуйним вухом відрізняє голос Михайла. Лазаревський лишає свого слугу на ніч з Шевчен ком і, видно, дає йому якісь накази. Потім чути стук обережно зачинених дверей і залізного шворня. Тихо. Пішли. І добре, що пішли. Хай не дивляться на його муку. Він же не то говорити, а й слухати не в змозі, не в змозі дивитися на спів чутливі обличчя. Ох, той біль! Той немилосердний біль... Навшпиньки входить Іван, поправляє ковдру, що сповзла на підлогу, щось непотрібно переставляє на столику і питає: “Тарасе Григоровичу, може вам пляшку з гарячою водою принести? Хо лод же який, господи!...” Хворий знає, що, коли спробує відпо вісти, то закричить. Тому лише закусує до крови уста і мовчить. Слуга тре свої шкарубкі руки і напевно в цю мить думає не так про хворого, як про себе самого: коли б оце не Шевченко, то він, Іван, сидів би собі у своїй теплій комірчині й дрімав би. А тут, мало що холодно, як у псярні, а ще й треба буде цілу ніч бути на чатах. - От лишенько, - каже заклопотано, - коли б же я знав, як вам помогти... Хворий далі мовчить. Потупцявши ще трохи, Іван врешті йде геть, і Шевченко залишається сам. Біль заливає його липучою смоляною хвилею, і в її гущі безсило борсаються клапті думок, образів і бажань. Такий вже він удався, що його мозок, його уява і почування не спочивали ніколи. От і зараз, поз бувшись присутности Івана, він у душі радий, що той Іван є поблизу. Бо попередньої ночі почував себе таким самітним, таким скривдженим людською байдужістю, що мало не вив з жалю. Нарікав на долю, на приятелів - на цілий світ. Нестерпний біль також не заважав йому бачити з заплющеними очима свою тісну і вогку кімнатчину, що скидалася на гріб. І він відчував просто фізично злих духів своєї хвороби, що причаїлися у запліснених стінах. Вони душили його, вони слизькими устами припадали до його серця і висмоктували рештки його сил. “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2004 1
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
