Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Н Е С П О Д ІВ А Н К А Ася ГУМЕЦЬКА Літак із Франкфурта до Києва відлітав уранці. День був ясний, погідний. Мені пощастило: сиджу біля вікна, дивлюся на далеку землю внизу. На душі спокійно - все відбувається за пляном, ніяких перешкод ані несподіванок. Незабаром буду в Києві. Про Київ у мене збереглися дитячі спомини: прогульки до парку, де Володимирський пагорб, вхід до Історичного Музею з кам’яними „бабами”, ну і, звичайно, будинок на Червоноармійській, де я перебувала того літа і де мешкав мій дядько. Подумки відтворюю ці картини дитинства і усміхаюся: як давно це було і як усе тепер змінилося! Ніякої ностальгії не відчуваю, бо спогади ці несуттєві, короткотривалі. Про те, який тепер Київ я побачу і яких людей зустріну, також не думаю, бо взагалі не звикла дивитися в майбутнє, а живу тим, що доля пропонує в дану хвилину. А доля у кожного своя, як казав наш поет. Моя ж доля - скитальська ще від дитячих років, коли нас виселили з України як родину „ворога народу”. Виростала серед росіян, українську мову майже забула - якби не народні пісні, яких навчив мене батько і яких я залюбки співала, то, мабудь, забула б її зовсім. Але попри все душа залишалася українською. Після війни доля привела нас до Італії, до табору ДіПі (там ми називалися „профуґі стран’єрі”). Одного вечора я, мати й сестра Міртала склали віршик про нашу скитальську долю. Ось він: Сидимо у кімнаті, порожній, німій, Сірі стіни овіяні смутком, І життя видається без жодних надій Поневірок безжалісним жмутком. Відірвалися ми, як те листя з гілля, І поніс нас страшний буревій, Рідний схід мерехтить, наче сон, іздаля, Край наш любий несповнених мрій. Простір моря чужого не тішить душі, Зір шукає розлогі рівнини, Бо цю тугу у серці навіки лишив Рідний степ і ковиль України. Парадокс був у тому, що ані степу, ані ковиля ми з сестрою зроду не бачили, але саме така природа асоціювалася у нас з Україною. І ось тепер, коли наш літак став наближатися до Києва, я, глянувши у вікно, поба чила тополі, що росли вздовж дороги. Від цієї картини у мене раптом защеміло серце: та ж ось вона Україна! Та, що її оспівував Шевченко! І вперше в житті я відчула глибоку любов до рідної землі, - самої землі - і це було справжньою несподіванкою... “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2003
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
