Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Н Е С П О Д ІВ А Н К А Ася ГУМЕЦЬКА Літак із Франкфурта до Києва відлітав уранці. День був ясний, погідний. Мені пощастило: сиджу біля вікна, дивлюся на далеку землю внизу. На душі спокійно - все відбувається за пляном, ніяких перешкод ані несподіванок. Незабаром буду в Києві. Про Київ у мене збереглися дитячі спомини: прогульки до парку, де Володимирський пагорб, вхід до Історичного Музею з кам’яними „бабами”, ну і, звичайно, будинок на Червоноармійській, де я перебувала того літа і де мешкав мій дядько. Подумки відтворюю ці картини дитинства і усміхаюся: як давно це було і як усе тепер змінилося! Ніякої ностальгії не відчуваю, бо спогади ці несуттєві, короткотривалі. Про те, який тепер Київ я побачу і яких людей зустріну, також не думаю, бо взагалі не звикла дивитися в майбутнє, а живу тим, що доля пропонує в дану хвилину. А доля у кожного своя, як казав наш поет. Моя ж доля - скитальська ще від дитячих років, коли нас виселили з України як родину „ворога народу”. Виростала серед росіян, українську мову майже забула - якби не народні пісні, яких навчив мене батько і яких я залюбки співала, то, мабудь, забула б її зовсім. Але попри все душа залишалася українською. Після війни доля привела нас до Італії, до табору ДіПі (там ми називалися „профуґі стран’єрі”). Одного вечора я, мати й сестра Міртала склали віршик про нашу скитальську долю. Ось він: Сидимо у кімнаті, порожній, німій, Сірі стіни овіяні смутком, І життя видається без жодних надій Поневірок безжалісним жмутком. Відірвалися ми, як те листя з гілля, І поніс нас страшний буревій, Рідний схід мерехтить, наче сон, іздаля, Край наш любий несповнених мрій. Простір моря чужого не тішить душі, Зір шукає розлогі рівнини, Бо цю тугу у серці навіки лишив Рідний степ і ковиль України. Парадокс був у тому, що ані степу, ані ковиля ми з сестрою зроду не бачили, але саме така природа асоціювалася у нас з Україною. І ось тепер, коли наш літак став наближатися до Києва, я, глянувши у вікно, поба чила тополі, що росли вздовж дороги. Від цієї картини у мене раптом защеміло серце: та ж ось вона Україна! Та, що її оспівував Шевченко! І вперше в житті я відчула глибоку любов до рідної землі, - самої землі - і це було справжньою несподіванкою... “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2003
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
