Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
студентка консерваторії, скрипалька. Ніхто не знає їхнього справжнього прізвища, трагічного минулого. Дівчинка стає комсомолкою, удвох із матір’ю вони виступають на концертах на відзначення всіх революційних дат - на заводах, в колгоспах, безвідмовно виконуючи вимоги влади. На них звернуло увагу пильне око органів "Залізного Фелікса", і юна скри палька стає агентом ҐПУ. їх разом засилають до Парижа, де працює добре зорганізована група, яка вистежує небезпечних емігрантів і, запакувавши їх в трюми, спеціяльно для цього оснащеного корабля, переправляє для роз прави на "Родіну". Очолює групу старий більшовик, який має важку, медвежу ходу. Це він, - той самий, якого вони шукали стільки років. Причарувати його молодій скрипальці неважко: йому вже далеко за сорок, а їй ще нема двадцяти. Він зробить її щасливою, у нього багато грошей, вони, правда, не його власні, але хіба він не має права на щастя, на сім'ю, адже найкращі роки віддав боротьбі з "контрою". Підробивши документи на ім'я одного зі страчених ним емігрантів, він переказує гроші у швейцарський банк, купує квитки на пароплав - вже завтра, наприкінці дня вони обоє зникнуть ... Але ще сьогодні, забравши всі компромітуючі документи, які він залишив у неї, молода чекістка вилітає до Москви. Начальник ҐПУ розгублений: най кращий агент - зрадник! У гніві розриває на шматки його "Особисту справу". "Ліквідувати" - летить депеша до Парижа. Тоді, вихопивши наган, вона направила його в обличчя кри вавого генерала ҐПУ. Та вистрілити не встиг ла... Кулеметна черга охоронця підкосила її. Дівчина лежить, затиснувши в руці золотий медальйон, в якому фото розстріляної родини. 1950 рік. Жіночий політичний табір суворого режиму, Явас, Мордовія. Вона була такою, як і ми всі: ватяні штани на очкурі, бушлат мишачого кольору з величезним но мером на спині, ходила на роботу разом з усіма і поверталася з роботи на свої нари, що були навпроти моїх. І все-таки не така. Повернувшись у барак, вона залазила на нари, лягала горілиць і, не рухаючись, годинами дивилася в стелю. Ніколи ні з ким не розмовляла, не отримувала жодних листів і таких дорогих для нас посилок. Ні, вона напевно не була такою, як ми всі. Ми три мались одна одної, спілкувалися, сміялись, плакали, у вільні хвилини малювали, читали, вишивали на шматках мішковини нитками зі старих подертих панчіх. Ми мусіли пережити це все і вирватися з-за колючого дроту, від страхітливих веж “вишок” з вічно націленими на нас кулеметами, від озвірілих вівчарок, по далі від цих дрімучих, несходимих, мордов ських лісів ... Ми мусіли, бо, нас чекали вдо ма, на Україні. Невже на неї ніхто не чекав, не молився, щоби повернулася. Це було страшно, і я не витримала. Якось, отримавши невеличку по силку, взяла кілька сухарів, жменьку суше ниць і підійшла до неї: вона злякано схопи лася, і на мене глянули великі, якогось дивного фіялкового кольору очі. Була вона ще зовсім молодою, може на п'ять-шість років старша за мене, мала довге золотисте волосся - майже зовсім сиве. Рвучко відвернулася і, мені здалося, щоб не закричати, схопила зубами подушку. Від несподіванки я випус тила з рук свої скромні дарунки на край її нар і відійшла. Відтоді я часто ловила на собі її погляд, а якось одного весняного недільного дня, коли всі вийшли з бараку на скупу зелену т равичку, під таке довгождане тепле сонечко, вона підійшла до мене і попросила залишитися у бараці. Звали її Світланою, була вона росіянкою, москвичкою з діда-прадіда, мати - робітниця на якомусь заводі; вони жили в невеличкій кімнатці комунальної квартири. Сусіди не любили маму, називали “буржуйкою”, хоча дуже часто у них не було навіть найнеобхід- нішого. Мати докладала всіх зусиль, щоб її єдина дочка не виглядала гірше за інших дітей. Світлана вчилася на “відмінно”, мала здібності до іноземних мов, в чотирнадцять вступила до комсомолу; її врода впадала в очі. її викликали на відповідну співбесіду і направили в "елі тарну" школу. Це було щось на зразок спец- інтернату, де учениці жили на повному за безпеченні; додому дозволяли виходити тільки раз на тиждень. Мати була щаслива, що донечці так пощастило, вже бачила її лікарем чи інженером, та дочка все більше віддалялася 10 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 2003 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
