Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Я попросила слідчого дозволу написати моїм рідним, передати для Галини теплий одяг. Була пізня осінь і скоро зима. Потім мене судили, а після суду пе ревели в спільну з такими ж, вже засудже ними, камеру. Одного зимового дня, нас усіх вивели в двір для відправки по етапу. Осторонь стояла невеличка групка людей. Раптом одна з жінок кинулася до мене. - Одарочко, мене відправляють в Моск ву, судитиме трійка... ось тобі від мене. Конвоїри грубо відштовхнули її, а в моїх руках залишився невеличкий пакуночок. Там були дорогі лаковані черевички, в яких її колись арештували. Підчас страшного голоду в таборі, на Уралі, я поміняла їх у наглядачки за буханець житнього хліба. Там годували хлібом з гороху, промерзлої картоплі та ячмінних остюків. Усіх засуджених вивели за ворота в’язниці. Йшли по п'ятеро в ряд, нас було багато, треба було заповнити десять телячих вагонів: відправляли у Львів, на “пересилоч ний пункт”. Обабіч колони йшли охоронці з автоматами і собаками. Пригадалося: кілька років тому цією ж центральною дорогою з в’язниці на вокзал вели п'ятьох студентів, що висвистали на Шевченківському св'яті в Чернівецькій філармонії румунський гімн, який влада примусила грати замість "Запо віту". Хлопцям дали по п'ять років румунської в’язниці Дофтани. їх вели в кайданах, а ми, гімназистки, ризикуючи вилетіти з гімназії, разом з українською студентською молоддю йшли поряд і кидали їм під ноги квіти. Тепер квітів нам ніхто не кидав, випад кові перехожі намагалися сховатися у бічних вуличках і підворітнях, лише супроводжувало кілька родичів, яким вдалося дізнатися, що сьогодні нас висилають. Мій братчик Юрась також біг краєм хідника в благенькому осін ньому плащику, з якого визирала худенька хлоп'яча шия. Він забігав уперед, потім повер тався, підбадьорливо всміхався, махав рукою і знову біг вперед, і знову назад... На вокзалі нас уже чекав "телячий": шістдесят, сімдесят у вагон, здається там нічого не було, крім брудної соломи. Доїдемо - це ж тільки до Львова, і постояти одну ніч можна. Мене покликали до маленького, заґрато ваного віконця, якийсь молоденький конвоїр вкинув мені хлібину і мішечок цукру. Як вда лося Юрасеві дістати це і передати - не знаю, в Чернівцях уже починався жахливий голод 1947 р. Смеркало, коли наш "експрес" рушив. У сутінках, прихилившись до стіни безлюдного вокзалу, мій вже дорослий братчик кулаками втирав сльози. Юрась помер 1968 р. - в тридцять сім років, від задавненої, невиліковної недуги серця. Як склалася доля Галини не знаю. В Москву, на суд трійки, відправляли тих, хто не підписав жодних зізнань. Вона була мужньою жінкою - справжньою нареченою героя. Київ. 25 травня 2002р. Олександр ОЛЕСЬ ЛЕБЕДИНІЙ ЗГРАЇ Ви в ірій линете від сірого туману, ВІД сірих днів, від суму і нудьги на срібло чистеє спокійного лиману, на пишні береги. І скільки вас в борні розбилось об граніти, і скільки вас сконало серед мук, - але і смерть була безсила вас спинити і вбить ваш вільний дух ... 12 НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 2002 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
