Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
НАРЕЧЕНА Одарка МАЙДАНСЬКА-ІЛЮК - Майданська, виходь із речами, швидко! Мої співкамерниці, з якими я вже тут більше місяця, завмирають - вони привикли до мене, я до них. Гіркі тюремні безконечні дні я скорочую, читаючи їм напам'ять поеми Шев ченка, Лесі Українки, Франка. Вони заворо жено слухають "Тополю", "Гайдамаків", "Сон", "Посланіє", "Кавказ", "Роберта Брюса", "Мойсея" і безліч творів, що закарбувалися в моїй памяті. Може хтось доніс, що я тут веду націоналістичну аґітацію? Ні, стукачів у нашій камері немає, ми це знаємо напевно. Хтось з дівчат несміливо шепоче: “А може тебе відпускають?”. Цього також не може бути, слідсво ще не закінчилося, тільки вчора слідчий обіцяв дозволити приносити мені раз на тиждень передачу, не може бути... І всеж тонка гостра голка впивається в серце. Я ніяк не можу зібрати свої такі-сякі пожитки в стареньку валізу, мойого безвісти пропалого чоловіка Нестора, вона завжди зі мною... Дівчата допомагають і коли з гуркотом відчиняються двері, я вже стою на цементному порозі. Ще раз озираюся - рідні, розгублені, сумні обличчя... Мене ведуть на лівий край довгого коридору, там розташовані камери смертників. Смертну кару недавно скасували, тепер вони мабуть вільні... Наглядач відмикає важкі двері: вузька, сіроцементна камера. Два залізних ліжка, на одному, застеленому бла генькою рядниною, сидить молода жінка. Двері з гуркотом зачиняються. Я кладу на друге ліжко свою валізку і сідаю. Жінка навпроти старша за мене, мабуть, років на десять, одягнена в темну елегантну сукню, яка має вже не дуже свіжий вигляд. На спинці ліжка тонкі панчохи, рушник. Вона похмуро розглядає мене і мовчить. Мовчу і я. Стіни камери заляпані сірим вапном, спід якого проступають якісь страшні бурі плями і надряпані, мабуть нігтями написи. їх вже неможливо прочитати, хіба окремі літери: ось контури тризуба і біля нього СЛ... так - це останнє, що хотіли нам сказати ті, що пішли звідси в небуття. Мені передають першу передачу з дому, я знаю - її приніс братчик Юрась. Батьки працюють вчителями в сільській молдавській школі, за дванадцять кілометрів од Чернівців. Уявляю худеньку постать п'ятнадцятирічного хлопчика, що стоїть у довгій черзі нещасних під мурами цієї тюрми, і горло стискає судома. Наглядач перевіряє усе принесене, розламує на шматки хлібинку, а мені так хочеться скоріше доторкнутися до тих, загорнутих у газету пакуночків, відчути ще тепло рук, що недавно те все пакували. Я бачу їхні зажурені обличчя: батько, мати, Юрась і маленький півторарічний Остапчик. Коли востаннє вихо дила вранці з дому, він вчепився рученятами за мою шию і не хотів відпускати - такого раніше ніколи не було. Вже за ворітьми чула його розпачливий крик: “Дацю! Дацю!..” Я так більше і не побачу його. Лише отримаю в табір, на Урал, лист - Остапик помер в лікарні, запалення суглобів, Закололи пеніциліном. Маленьке серце не витримало... Ділюся з Галиною (так звали мою спів- камерницю), всім, що мені передали; вона в цій камері вже майже місяць, думала - збожеволіє, слідчий змилосердився і перевів мене до неї. Ще кілька довгих, тюремних днів недовіри - потім вона починає розповідати. Два роки до початку війни, відмінно закінчивши Харківський медичний інститут, була направлена працювати в невелику містеч кову лікарню на сході України. Отримала помешкання, непогано заробляла і забрала з села матір та молодшу сестру Сашу, яка тільки-но закінчила школу. Сестра влашту валася працювати на місцеву трикотажну фабрику і також готувалася до вступу в інститут. Несподівано вибухнула війна. Мати почула страшну новину, коли стояла в черзі за хлібом і поспішаючи, до дому, потрапила під колеса якогось мотоцикліста. З важкими трав мами опинилася в лікарні, тому Галина не змогла евакуюватися - залишилась із важко хворими, тут її застали німці. Мати недовго прожила, а вона чим могла, як лікар, допо- 10 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 2002 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
