Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
кордон, в Америку. Наш их хлопців за вільно думство так "тяжко" не карали, їх просто до "Октябрських ювілеїв" сотнями розстрілювали, або, заладувавши на баржі, тисячами топили в холодних водах "рідного" Білого моря. Батько Сталін, який завжди про нас пам'ятав, вирішив, що утримувати політичних в загальних таборах разом із різними там розтратниками, злодіями, та іншими злочинцями не варто, треба їх зігнати в табори особливого режиму, створивши там відповідні "комфортабельні" умови життя. І зно ву потяглися безмежними просторами союзу "телячі експреси", тепер набиті лише політич ними і прикріпленими до них сексотами. Не пам'ятаю скільки ми їхали, здається я була не зовсім притомною. Ще на Уралі мої легені, які не були запрограмовані на лагерні режими, часто виходили з ладу, і я потрапляла в санітарні частини з високою температурою. Підозрювали відкриту форму туберкульозу, але мене це не врятувало від далекої дороги в Мор довію. В дорозі мліла від гарячки, мене відли вали і везли далі. Коли прибули в “знаменитий” мордовський Явас, одразу направили в санітарний лагер - був там такий, звідкіля майже ніхто не повертався. Те, що побачила і пережила там, ніколи не зітреться з моєї пам'яті. В палаті туберкульозного відділення - ЗО тапчанів, між ними вузенькі проходи, важке повітря, гнітюча тиша. Ні сліз, ні нарікань, кожен чекає своєї черги туди - за колючий д р іт... На одному тапчані молоденька галичанка - високе бліде чоло, широко розплющені, карі очі, по подушці розмаяні каштанові кучері, вона вже нічого не бачить - остання стадія туберкульоз ного менінгіту, не говорить, тільки час від часу тихий стогін свідчить про те, що муки її ще не скінчилися. Чи дізналася колись її родина, де її безіменна могила?! На другому - молода жінка із Запоріжжя, працювала токарем на заводі, там і придбала туберкульоз. Ховаючи від німців важко пораненого брата-солдата, не евакувалася з заводом, невдовзі брат помер і коли повернулися радянські війська, її, як "ізмєнніцу" засудили на десять років. Лежала завжди на спині, раз на тиждень приходив лікар і пробивав залізною трубкою великий, роздутий живіт - по ґумовій трубці у відро стікала рідина, потім рану заліплювали пластирем. Я бачила цю процедуру тричі, лікар - також із в'язнів, казав, що має здорове серце. Щ е в однієї дев'ятнадцятирічної дівчини, після обмороження відрізали до коліна ногу, в неї почався туберкульоз кісток. Туберку льоз, туберкульоз, туберкульоз - і жодних ліків. Ми, "ходячі", чим могли допомогали тим, що вже не піднімалися. При нападах кашлю з вибухом крові, прикладали холодні компреси на груди і пляшки з гарячою водою до ніг. Відкрита форма ТБЦ у мене не під- вердилася і, коли через місяць мене перевели в робочу зону, всі, з ким я прибула до Явасу, вже працювали на швейній фабриці - шили для доблесних воїнів Червоної армії сорочки і спідню білизну. Були вже обмундировані в однакові, брудного сірого кольору, ку р тки і ватні штани, на головах шапки-вушанки - все це мало досить обшарпаний вигляд, не раз побувало в "прожарці", (камері, де високою температурою випалювали всяку нечисть). Усі особисті речі відразу забрали в комору на зберігання; раз у декілька місяців за особливим дозволом ми могли туди піти - взяти якусь дрібничку і... зануривши голову в знайомі домашні речі, поплакати. На верхньому одязі в усіх були номери: на спині - великий, як на вантажному авті, на голові трохи менший. Мені дістався номер: Н-87. Не все я пам'ятаю, та лагерного номера не можу забути... У новому, тільки-но з прожарки костюмі, з підв’язаними очкуром штанами - вони чомусь постійно спадали з моєї безтілесної, довгоногої фігури, з блошиного кольору коцом під пахвою, я зайшла в своє нове житло. Барак, як барак, довжиною метрів 30-40, шириною - 6 м. Ремонт робитиму в ньому згодом, коли мене призначать на роботу в бригаду, що ввесь час підлатувала і підмазувала потріскані й посірілі від часу й нудьги стіни, що пережили не одне покоління в'язнів. Бравурним маршем "Прощання слов'янки", яким зазвичай зустрічали потяг Москва-Київ, мене ніхто не стрічав, усі меш канці бараку порозлазилися по роботах - саме порозлазилися, бо жила тут "підсобна" робоча сила - це ті, що за віком або каліцтвом робити на швейній уже не могли. Моє місце було недалеко від входу, на другому поверсі читирьохмісних нар. Не знаєте, що таке нари? Колись, може опишу й нари, і все інше, але тепер не про це. На першому поверсі моїх нар, якраз піді мною, давно вже "мешкала", колись знаменита на ввесь світ, піяністка, пані Барвінська - дру- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
