Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Продовження зі стор. 4. Утім, перебування на еміграції великим тягарем лягало на українських жінок, нелегким видалося це існування на чужій землі і для Валерії О'Коннор-Вілінської. Все, що оточувало цю милу, освічену, виховану жінку, все, в чому жила останнє десятиріччя, - було не те, чого прагнула, чого виглядала й про що раз у раз і незмінно згадувала. Сумно і трагічно... І так було мало не весь останній період її життя. Згадувала... бо фактично її життя на еміграції тільки й трималися, що на згадках. І всі старші українці йшли до В. О ’Коннор-Вілінської. А вона згадувала свої радісні дівочі дні в това ристві славнозвісних її товаришок - Людмили Старицької, Лесі Українки, про свою національ ну чинність в родиннім колі славного М. Лисен- ка та заслуженого М. Старицького, про яких і написала цікаві й небуденно цінні, докладні спогади. Згадувала про громадське, літературне, мистецьке життя в Харкові, та Києві, де брала таку активну участь в різних його ділянках. Несподівана 10 грудня 1928 р. смерть чоло віка Валерії Олександра Вілінського - україн ського вченого, інженера, члена Української Центральної Ради, директора Департаменту народної освіти, Генерального консула України в Швайцарії, а останніми роками на еміграції професора Української Господарської Академії в ЧСР, стала останньою краплиною людського терпіння і визначила межу життя та смерті. У своєму записнику, на тій сторінці, яку вона заповнила ще в 1929 p., через 3 місяці по смерті чоловіка писала: “7.20 - 20 березня мені остаточно виявилася думка, що виникла після смерті Олеся: накласти голову на рельси. Я тоді запитала його: він дозволив мені. Потяг біжить од двірця на Німбург. Я поклала голову, моя шия на рельсі. Тук, тук, тук... враз набігає і мене нема... Олесик помер в одну хвилину. Везли труну по брудному шляху, потім спалили її в крематорії. Все просто механічно, і мені так. Ме ні так, як йому. Там будемо разом. Ніколи не бу ло мені так тихо і гарно на душі, як в той день”. Вона була релігійною людиною, вірила в загробне життя і там сподівалась на зустріч з Олександром... рішила накласти на себе руки, щоб скоріше знову з’єднатися з коханим другом. Вона жила ще два роки в жахливій згадці, що на мить не лишала її. Два рази пробувала кинутися під потяг. Вперше підвів годинник - бо стояв, вдруге запізнилася на 6 хвилин. Думкою про порожнечу і безцільність дальшого свого існу вання вона спокійно і розсудливо ділилася май же з кожним із своїх знайомих. Її розважали хто як міг, вона вислуховувала терпеливо й лагідно всі слова втіхи й лишалася разом зі своїм глибоким горем. Любила слухати, коли згаду вали її чоловіка, тоді оживала, але враз її очі повивалися глибоким і без краю ніжним сумом. Ні перед ким собі не дозволяла плакати. В грудні 1930 p., по двох роках з дня смерті Олександра Вілінського українська еміграція Подєбрад влаштувала жалобну академію на честь померлого професора. І мабуть надто за гострило це спогади Валерії ... До цього слід прилучити її важкий фізичний стан. Восени 1930 р. почалися головні болі, й вона перестала добре бачити на одне око, не могла читати, писати. Життя втрачало свій сенс. А далі, обміркувала рішення, виправдавши себе думкою, що “нема великої межі між життям і смертю. В житті смерть і в смерті ж и ття...”, 19 грудня 1930 р. Валерія О ’Коннор-Вілінська кинулася під потяг. Так незвичайно закінчила земне життя. Померла, бо любила без краю. Саме в цьому вся самобутність української жінки - з її всеосяжною любов’ю, з її самопо жертвою. Це не рабське підкорення або рабське служіння - це вищий ґатунок самоусвідомлення, якого дійшла українська жінка! НАМ ПИШУТЬ Шановна пані редактор! Хочу висловити Вам подяку за появу в журналі серії статтей про видатних жінок минулого. Ми про них мало або зовсім - не знаємо. Але й рівночасно дуже корисно довідатися про видатних і цікавих сучасних жінок. Вповні підтримую думку Марти Тарнавської (“НЖ”, ч.Ю) щодо Людмили Тарнашинської. У неї гарний стиль, статті інформативні, стимулюють думку. Цікаво, як сприняли б наші членки постійну рубрику в журналі “На актуальні теми ” чи “Тут і там ”? Я свідома того, що треба зважати на обсяг журналу, але це можна б зробити за рахунок статей з етнографії чи фолкльору -н а це є в нас обширна література....- Бажаю Вам здоров ’я, наснаги й успіху у Вашій нелегкій редакторській праці. Віра Кліиі. Філядельфія. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
