Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Продовження зі стор. 4. Утім, перебування на еміграції великим тягарем лягало на українських жінок, нелегким видалося це існування на чужій землі і для Валерії О'Коннор-Вілінської. Все, що оточувало цю милу, освічену, виховану жінку, все, в чому жила останнє десятиріччя, - було не те, чого прагнула, чого виглядала й про що раз у раз і незмінно згадувала. Сумно і трагічно... І так було мало не весь останній період її життя. Згадувала... бо фактично її життя на еміграції тільки й трималися, що на згадках. І всі старші українці йшли до В. О ’Коннор-Вілінської. А вона згадувала свої радісні дівочі дні в това ристві славнозвісних її товаришок - Людмили Старицької, Лесі Українки, про свою національ ну чинність в родиннім колі славного М. Лисен- ка та заслуженого М. Старицького, про яких і написала цікаві й небуденно цінні, докладні спогади. Згадувала про громадське, літературне, мистецьке життя в Харкові, та Києві, де брала таку активну участь в різних його ділянках. Несподівана 10 грудня 1928 р. смерть чоло віка Валерії Олександра Вілінського - україн ського вченого, інженера, члена Української Центральної Ради, директора Департаменту народної освіти, Генерального консула України в Швайцарії, а останніми роками на еміграції професора Української Господарської Академії в ЧСР, стала останньою краплиною людського терпіння і визначила межу життя та смерті. У своєму записнику, на тій сторінці, яку вона заповнила ще в 1929 p., через 3 місяці по смерті чоловіка писала: “7.20 - 20 березня мені остаточно виявилася думка, що виникла після смерті Олеся: накласти голову на рельси. Я тоді запитала його: він дозволив мені. Потяг біжить од двірця на Німбург. Я поклала голову, моя шия на рельсі. Тук, тук, тук... враз набігає і мене нема... Олесик помер в одну хвилину. Везли труну по брудному шляху, потім спалили її в крематорії. Все просто механічно, і мені так. Ме ні так, як йому. Там будемо разом. Ніколи не бу ло мені так тихо і гарно на душі, як в той день”. Вона була релігійною людиною, вірила в загробне життя і там сподівалась на зустріч з Олександром... рішила накласти на себе руки, щоб скоріше знову з’єднатися з коханим другом. Вона жила ще два роки в жахливій згадці, що на мить не лишала її. Два рази пробувала кинутися під потяг. Вперше підвів годинник - бо стояв, вдруге запізнилася на 6 хвилин. Думкою про порожнечу і безцільність дальшого свого існу вання вона спокійно і розсудливо ділилася май же з кожним із своїх знайомих. Її розважали хто як міг, вона вислуховувала терпеливо й лагідно всі слова втіхи й лишалася разом зі своїм глибоким горем. Любила слухати, коли згаду вали її чоловіка, тоді оживала, але враз її очі повивалися глибоким і без краю ніжним сумом. Ні перед ким собі не дозволяла плакати. В грудні 1930 p., по двох роках з дня смерті Олександра Вілінського українська еміграція Подєбрад влаштувала жалобну академію на честь померлого професора. І мабуть надто за гострило це спогади Валерії ... До цього слід прилучити її важкий фізичний стан. Восени 1930 р. почалися головні болі, й вона перестала добре бачити на одне око, не могла читати, писати. Життя втрачало свій сенс. А далі, обміркувала рішення, виправдавши себе думкою, що “нема великої межі між життям і смертю. В житті смерть і в смерті ж и ття...”, 19 грудня 1930 р. Валерія О ’Коннор-Вілінська кинулася під потяг. Так незвичайно закінчила земне життя. Померла, бо любила без краю. Саме в цьому вся самобутність української жінки - з її всеосяжною любов’ю, з її самопо жертвою. Це не рабське підкорення або рабське служіння - це вищий ґатунок самоусвідомлення, якого дійшла українська жінка! НАМ ПИШУТЬ Шановна пані редактор! Хочу висловити Вам подяку за появу в журналі серії статтей про видатних жінок минулого. Ми про них мало або зовсім - не знаємо. Але й рівночасно дуже корисно довідатися про видатних і цікавих сучасних жінок. Вповні підтримую думку Марти Тарнавської (“НЖ”, ч.Ю) щодо Людмили Тарнашинської. У неї гарний стиль, статті інформативні, стимулюють думку. Цікаво, як сприняли б наші членки постійну рубрику в журналі “На актуальні теми ” чи “Тут і там ”? Я свідома того, що треба зважати на обсяг журналу, але це можна б зробити за рахунок статей з етнографії чи фолкльору -н а це є в нас обширна література....- Бажаю Вам здоров ’я, наснаги й успіху у Вашій нелегкій редакторській праці. Віра Кліиі. Філядельфія. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
