Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
сторінках листа Б. Грінченко докладно розказав, що їй треба знати та вміти і через рік її поезії з’явились в “Літературно-Науковому Вістнику”. 1902 р. Надія познайомилася з лікарем Миколою Козловським, поляком, що гарно говорив українською мовою і захоплювався українською справою. Дівчина покохала його. Те кохання давало їй і щастя велике й горе тяжке, бо Козловський, ще студентом, заслаб на сухоти. Передовсім зіпсувалися у неї відносини з родиною, коли вона проти волі батька-матері вийшла заміж. Літом 1905 р. молоді дали присягу один одному - жити і вмерти разом і після одруження стали жити на Полтавщині, де М икола Козловський лікарював. З того часу її життя - це постійна турбота про здоров’я чоловіка. Дбала, щоб він мав гарну їжу, теплий захисний куточок, де міг відпочити після тяжкої праці земського лікаря. Допомагала йому в лікарні та в той же час не покидала праці літературної, бо і саму тягло до неї і Миколі її писання подобались. Гарне життя не довго тяглося. В кінці 1905 р. чи на початку 1906 р. обох Козловських арештували і вони опинилися у в ’язниці. Після звільнення хвороба чоловіка за гострилася і вони вирішили їхати для ліку- вавання за кордон. У цій справі Надія Козлов- ська вела листування з Володимиром Гнатюком (секретарем НТШ), щоб детально продумати маршрут подорожі, яка б найменше відбилась на здоров’ї чоловіка. “В нас і загалом у Західній Європі, - писав Володимир Гнатюк, - зачинають лічити тепер грудні недуги інакше як давніше і не висилають хворих на полуднє, але висилають до санаторій для грудних недуг, положених у тім самім кліматі, в якім живе хворий. В Галичині є така санаторія в Закопанім (під Татрами, в Карпатах) і в Австрії долішній дві. В Німеччині є дуже багато таких санаторій (коло 70), в Швейцарії також, є найліпша в Давосі. Удер жання в таких санаторіях коштує різно, але пересічну ціну можна приймати на 10 франків денно. В санаторії треба пробути найменше З місяці”. Гнатюк дуже уважно поставився до прохання Козловських. Він детально описав маршрути, вартість проїзду, проживання, радив до кого можна було б звернутися по допомогу. “Якби Ваш чоловік поїхав до санаторії, - турботливо писав В. Гнатюк, - то всюди при санаторії у поблизьких селах можна мешкати значно дешевше, як у санаторії і бачитися щодня з чоловіком”. Щоб допомогти Козловським В. Гнатюк пропонує їм їхати через Львів і обіцяє допомогу. “Помешкання у Львові для Вас (думаю 1 кімната), - пише він, - можна знайти, але то ж як Ви приїдете. Тепер зрештою не трудно за нього, бо на літо виїздить багато осіб. Як приїдете до Львова, зайдіть зараз до мене”. Ймовірно, що Надія відвідала Львів, виїжджа ючи з чоловіком на лікування. В матеріялах Центрального Державного Історичного Архіву України зафіксоване її членство в Науковому Товаристві ім. Шевченка. Вона сплачувала член ські внески, отримувала “Записки” та “Хроніку НТШ ”. Спершу Козловські відправилися до австрійської Рив’єри і жили в Ловроні. Тут Надія бігала по лекціям, а її чоловік мав невелику лікарську практику. Усі ці нужденні заробітки не дуже збільшувала літературна праця з її мізерними гонорарами. “Ще в 1907 році, - згадував професор П. Карманський, - зустрів я Надію Козловську на березі гарної Адрії, де глядала вона полегші для безвихідно хворого чоловіка. Та рідко коли бачив я її на березі моря. Сиділа заєдно на бальконі убогої хатини серед екзотичної зелені і працювала над оригіналь ними фейлетонами для ‘Ради’, або над пере кладами, щоби заробити бодай на чай і на хліб і не сміялась ніколи, але й не нарікала ні разу. Скрила свою турботу на дні душі і тільки часами у сердечній пісні висповідала свою власну недолю”. її розрадою були квіти, які надзви чайно любила. І коли хтось із знайомих при носив до її убогої хати китицю фіялок або інші квіти, радості не було меж. Та лікарі радили Козловським переїхати до італійської Рив’єри, тільки там міг вижити чоловік. Ш укаючи дешевшого місця, осіли вони в Оспедалетті, коло Сан-Ремо. І от вона, годуючи його добре, силкувалася сама менше їсти, давала лекції французької мови, заробляла літературою, перекладами. Багато пише та веде активне листування з друзями - В. Доманицьким і П. Карманським, але найбільше з Борисом та Марією Грінченками. Марія Грінченко виявляла багато уваги, щоб пристосувати писання Н. Козловської до українських видань. “Прошу Вас не думати, що мені важкі Ваші доручення, - писала М. Грінченко, - завжди зроблю все, що зможу. Добровольського не бачила. Він хворий
Page load link
Go to Top