Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
НАША СУЧАСНИЦЯ Наталка ПОКЛАД ЗАЛИШИТИСЯ СОБОЮ - БУДЬ-ЩО-БУДЬ Пам’ятаю бурю почуттів - у наших інте лігентських колах і не тільки, - коли в 1991-му, після рукописних самвидавівських “Палімпсес- тів” (мені дістався їхній ледь видний відбиток на тонюсінькому папері), нарешті, з’явилась дру ком “Дорога болю” - перша збірка Василя Стуса на Батьківщині. Упорядником була Михайлина Коцюбинська. Мало хто знав, що робота над ви данням почалась через рік після загибелі Василя, тобто у 86-му, коли ще діяла цензура Михайлина готувала тексти до друку, а Станіслав Тельнюк “пробивав” їх у Центральному Комітеті кому ністичної партії України. Коли вірші давались друкарці, то на титульному аркуші прізвище автора не значилось - це було небезпечно. Потім пішли численні публікації про по ета в різних газетах та журналах, і ми, читачі, радісно ловили вже знайомий і звичний підпис. В. Стус і М. Коцюбинська - це стало нерозділь ним. І поглядами, і долею вона належить до покоління шістдесятників, знає цю добу доско нало, багато про неї писала. Була членом бюро того Клюбу творчої молоді, який організував гучні поетичні вечори з довгим “обговоренням” - і страшними наслідками для їхніх учасників. Ув’язнення її оминуло, таборів не знала, проте безробітною, “зайвою” була (а на руках - мала дитина). Було відсторонення від улюбленої спра ви і вилучення з бібліотек її видань. У 1971р. вийшла остання велика стаття М. Коцюбинської “Читаючи Стефаника”. А потім 17 років - жод ного друкованого слова. Ім’я великого родича, з одного боку, давало надійний захист і спрацю вало, коли на прохання Марії Скрипник з Канади Михайлину все ж таки працевлаштували. З дру гого боку, коли зберігала вірність друзям і відда ність ідеалам, їй закидали:” Ганьбиш рід Коцю бинського...” Та й спробуй із таким прізвищем та регаліями, з трудовою книжкою, де записані при своєння звань і подяки, і раптом - влаштуватися коректором в якомусь проектному інституті... Вона - пізня дитина Хоми Коцюбин ського, молодшого брата письменника. Народи лася у Вінниці, коли батько мав 62 роки і вже дорослих дітей. У матері, на 23 роки молодшої за батька, кримської вірменки з походження, а росіянки культурою, вона - єдина донька. Мати здобула філологічну освіту на Вищих Бестужев- ських курсах, мала літературний хист. Після одруження вивчила українську мову, була науко вим працівником музею М. Коцюбинського у Вінниці, а згодом - у Чернігові. Як свідчать документи, під час процесу СВУ її навіть звину вачували в українському націоналізмі. Обожню ючи поезію раннього Тичини, мама співала малій донечці, замість колискових, перефразо вані його “Пастелі”. Тому метафора “сонячні кларнети” - одне з перших образних понять, яке Михайлина втямила в житті. Батько, не маючи здобутої систематичної освіти, мав гнучкий розум і, мовляв по су часному, був господарником від Бога. Вони з ма тір’ю познайомилися в Києві, коли директорував у дитбудинку, а мати працювала вихователькою. А ще батько був геніяльним садівником, із якимось містичним зв’язком із природою. Усе в нього росло, цвіло і плодоносило. В умовах повоєнного Чернігова на свій день народження, 18 грудня, тобто посеред зими, Михайлина отри мувала свіжі гвоздики і жовті троянди... Виростала дівчинка у специфічній літе ратурній атмосфері. До нового музею в Черніго ві (у Вінниці себе не пам’ятає, була замалою) НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 2001 5
Page load link
Go to Top