Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
На святі “Лесина осінь”. гогіка - справжнє покликання. Дякувати Богу, такими вчителями не обділена Ялта. Можна назвати цілу низку педагогів, особливо вете ранів, закоханих у свою професію. А я, мабуть знайшла себе на посаді завідувачки музею Лесі Українки, пригорнулась душею до мовчазних експонатів. Хоча постійно чогось не вистачало для повної самореалізації. Тепер я знаю чого - спілкування з молоддю. Світ навколо мене змінився, відколи я почала паралельно викладати. Спочатку було незатишно. Низький рівень знань студентів приголомшив. До того ж я усвідомлювала, що, вступаючи на англо-українське відділення, своє майбутнє вони все ж пов’язували винятково з англійською мовою. А ті, хто вибрав своєю спеціяльністю “українська мова і література” здебільшого просто вирішив здобути вищу освіту, а на інше відділення не пройшли за конкурсом. Так, зі взаємних підозр і недовіри розпочались наші стосунки. Порозуміння на лагоджувалося поступово, крок за кроком. Я з приємністю відзначала наполегливість і ста рання моїх студентів. Вони також, мабуть, щось оцінили в мені. І була робота, буденна, робота в ритмі розкладу. Робота, яка не минала марно. Через деякий час ялтинські юнаки і дівчата, українці, росіяни та кримські татари, розкрились переді мною зовсім по-іншому. Тепер я певна, що вони вдумливі і поетичні. На сьогодні їм вже чимало відомо з українознавства, і вони не відділяють себе від українського народу. Але прагнуть Україну зробити іншою, заможною і правовою державою, їх чекає важка праця, однак я вірю в сили нашої молоді. І, при знаюсь відверто, збе рігаю надію, що мої молитви, моя любов до України перепливе у їхні душі і знайде там якесь бодай ма леньке, непомітне міс це. Так мені здаєть ся. Ми, українці, сен тиментальні, навіть феміністки. І досить якоїсь маленької де талі, штриху, щоб роз чулити нас. Ось так вони часом зворушують мене. Наближається свято “Лесина осінь”. Від міняю лекцію і даю вказівку студентам, як і торік, підійти на церемонію відкриття. Вони трохи запізнюються, нервую. Нарешті пока зались у провулку. Все нормально. Тільки... Я очам своїм не вірю. Майже кожен з них прямує з букетиком квітів для Лесі... Добре знаю, що зайвої копійки у студента нема, але - знайшли. І до того ж - це не формальний букет, на який складалися мідяками. Кожен вибирав букет для Лесі! А які променисті очі у них після концертів! їхнє “дякую” в поглядах для мене важить во сто крат більше, ніж офіційна “Подяка” від якогось абстрактного Міністерства культури. Задля них варто працювати, бо вони - наше майбутнє. Улітку ходили на могилу Руданського. По дорозі розповідала про міські адреси поета. І тут причепився якийсь дід і почав верещати: “Нєнавіжу етот хохлацкій язик!” Мені вступати в полеміку не до лиця. Але ж тут як накинулись на нього мої діти і давай соромити. Не знаю, чи мала та дискусія виховний ефект, але студенти ще довго не могли пригасити збудження. А повернувшись з цвинтаря, помітила, як мої вихованці принципово розмовляли по-укра їнськи в місті, привертаючи до себе неабияку увагу. Таким чином вони ніби продовжували стверджувати: це наша мова, і ми на своїй землі. На мою думку, в пам’яті моїх студентів надовго залишиться фолкльорна практика, яка проходила в музеї Лесі Українки. Звичайно, вони 6 “НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 2001 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top