Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ГРИГОРІЙ КОЧУР І ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОРІЧЧЯ (Закінчення) Після смерти М. Рильського (1964 р.) Г. Ко- чур став по суті керманичем школи українського художнього перекладу. Попри планове замовчуван ня та переслідування, протягом декількох останніх десятиріч він був причетний до кожної серйознішої ініціятиви в галузі художнього перекладу в Україні. Подібно спершу до свого вчителя М. Зерова, а далі побратима М. Рильського, він доклав неймовірних зусиль як практик і теоретик перекладу, як вихо ватель перекладачів та перекладознавців, щоб гідно впроваджувати перекладну літературу у національну культуру. І це в час, коли, згідно з офіційною ідеологією тоталітаризму, нашу мову та літературу обмежували “домашнім ужитком”, а масовий читач, чия свідомість, у часоплині розчавлена імперським пресом, була схильна до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову клясику до російськомовної літератури. Ото ж українським перекладачам і в Україні і поза Україною — М. Лукашу, М. Бажану, М. Терещенку, В. Барці, І. Стешенко, Борису Тену, І. Качуровському, О. Зуєвському, Є. Дроб’язку, Д. Павличку, Д. Паламарчуку, В. Мисику, О. Тар- навському, Т. Осьмачці, Й. Кобіву, А. Содоморі, В. Маслюку, М. Стрісі, В. Лучуку, Р. Лубківському, М. Габлевич, О. Сенюк, Є. Поповичу та багато інших талантам з роду Протея — ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідо мість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли перекладачі діяспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого оточення, а в Україні до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність літератури, зокрема лексикогра фічних та довідкових джерел, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорий простір світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. Склалася парадоксальна ситуація, коли живлення літературної мови значною мірою перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. “І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по “відлизі”, якби її не підживлював — невидомо, та все ж незмінно — художній переклад такого рівня й такого самозречення?” — задає слушне риторичне запитання М. Новикова (М. Но- викова. Перекладацький світ Григорія Кочура // Г. Кочур. Друге відлуння. — К., 1991. — Стор. 6). Я особисто вважаю добрими посібниками для удос коналення та ушляхетнення власного мовлення перекладні антології Г. Кочура “Відлуння” та “Друге відлуння”, збірку М. Лукаша “Від Боккаччо до Аполлінера”, повного українського Горація у перек ладі А. Содомори, Гомерові “Одіссею” і “Іліяду” у перекладі Бориса Тена, Ґетів “Фауст” у перекладі М. Лукаша та в його ж перекладі (з допрацюванням А. Перепаді) Сервантесів “Дон-Кіхот”, “Світовий со нет” Д. Павличка та інші шедеври перекладної літератури. Г. Кочур та його соратники продовжують та вдосконалюють перекладацькі принципи, випрацю- вані І. Франком та М. Зеровим. Вони домагаються оптимальної перекладацької інформації, уникають зайвої українізації перекладів, що в минулому на бувала іноді рис бурлеску. Григорій Порфирович був зокрема обережний щодо реалій — не лише лексичних, а й структурно-конотативних, приміром, щодо демінутивних суфіксів у перекладах англомов ної поезії. М. Новикова справедливо вказувала: “Просто та українська мова і в такому обсязі, в такій якості, розвиненості, витонченості, якою володів Кочур, сама собою уже кидала виклик і чинов ницькому “канцеляритові”, і безпам’ятному щодо власних коренів “суржикові”. (М. Новикова. Пере кладацький світ Григорія Кочура... Стор. 6). І ось “товарищи шибко бдительньіе”* вирі шили повторно відлучити Г. Кочура від літератури. Його почали обливати брудом у пресі, виключили із Спілки письменників, позбавили можливості дру куватися, листуватися з фахівцями з-за кордону. Водночас почалися гоніння на І. Стешенко й М. Лукаша. Довелося власні переклади друкувати під прізвищами друзів, зокрема Т. Паламарчука. Так, в антології “Світанок” Петраркові сонети 35 (“В полях, де тиша й самота німа...”) та 132 (“Як не любов, то що це бути може?”) опубліковано в перекладі Г. Кочура, але під прізвищем Д. Пала марчука (Світанок: Із європейської поезії Відродження. — К, 1978. — Стор. 27-28). Коли у 1979 р. вийшла двотомна антологія польської поезії, прізвища Г. Кочура там взагалі не було, хоча одного лише Ю. Тувіма він переклав 35 творів. Що розквіту українського художнього перекладу боялися наші вороги — це зрозуміло. Збірка життєписів провідних українських перекла дачів XX віку склала б мартиролог у справжньому розумінні цього слова. “Так звану” школу україн ського художнього перекладу (як висловлювалися провідники офіційних директив) було безпощадно критиковано та засуджено до небуття на IV Пленумі Правління Спілки письменників України (Резолюція Пленуму Спілки письменників України // Літ. Україна. — 1973. — 27 берез.). Але що ще прикрашає — значення україн ського художнього перекладу як могутнього чин ника утвердження національної культури дотепер не усвідомлюють зарубіжні україністи (хоча абсолютна більшість їх — українського походження). Серед * Товариші дуже пильні. “НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2000 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
