Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
жіночість, ніжність - інакше цей приклад безоглядної самопожертви буде повторюватися їхніми доньками, і ці проблеми залишатимуться в українському суспільстві хронічними. Можливо, певною мірою тут зарадять і наші курси для дівчат щодо жіночого лідерства... - О, пані Лідо, ми знову повертаємося до роботи! Але облишмо її на хвильку . Чи маєте Ви якесь захоплення, гоббі? - Очевидно, це кобзарство, що йде з родини, від батька, котрий так багато зробив для розвитку й пропаганди кобзарського мистецтва*. Спершу до бандури прилучилася моя сестра, а потім і я: вчилася в школі кобзарського мистецтва в Нью-Йорку, була в ансамблі “Гомін степів”, який брав участь у багатьох імпрезах, зокрема й при ООН - скажімо, до 200-ліття Америки... Викладала на кобзарських курсах і навіть була відзначена 1985 року в числі інших молодих жінок Національною радою жінок Америки. Тому й нині беру участь у різних кобзарських проектах: наприклад, викладачеві Київської консерваторії бандуристові Романові Гринькову допомогла нав'язати контакти з американським легендарним джаз-гітаристом Ал Дімеолою, в результаті чого в нього вийшов компакт- диск. Ще зацікавилася відновленням української ретромузики, підтримую радіопередачу “Кобзарський майдан”... Є членом редколегії журналу “Бандура”, що видається щокварталу Школою Кобзарського мистецтва в Нью Йорку. - Пані Лідо, але що Ви найбільше винесли для себе з перебування в Україні? Що Вас тут найбільше вражає? - Моя робота дала мені відчуття надії й розуміння, що в Україні є великий потенціял. Люди дбають про ближніх чимраз більше. Працюючи у громадських організяціях буквально за копійки, вони сповна заангажовані в ті ідеї, що їх реалізують ці організації. Самі американці часто дивуються, скільки можна тут зробити. Українці вірять у те, що роблять. І часто потім переходять на місцеву урядову роботу, маючи вже іншу свідомість щодо громадського обов'язку та практичні навички й цінний практичний досвід. Зміни на краще, безперечно, відбуваються, хоча через економічні причини й не так швидко, як того нам хотілося б. А головне, тут дедалі більше вчаться брати відповідальність на себе за своє середовище, розуміють, що починати треба від кожної людини, Микола Чорний. Визначний бандурист-виконавець, популяризатор кобзарства і наставник молоді. Засновник і редактор журналу з кобзарської проблематики “Бандура”. Помер в США 1998 року, (прим.ред). кожної родини. Я знаю багато конкретних прикладів, коли людина, що потрапила в скрутне становище, наприклад, мати дитини-інваліда, прагнучи зарадити своїй власній біді, згуртовує довкола себе зацікавлених людей і створює на досить високому рівні недержавну організацію, яка допомагає вже багатьом і іншим. Але, на жаль, нема достатньої координації на національному рівні, й поки що можемо говорити про останні острівці такої діяльности. Але я шаную тих, хто працює - з вірою і надією. - Пані Лідо, на початку нашої розмови Ви сказали про те, що Україну треба відчувати серцем. Мені здається, що Вам це якраз і вдалося. Інакше б Ви, мабуть, уже повернулися б додому... Певно, не всі Вас там розуміють - маю на увазі Ваше тривале перебування в Україні. - О, так! Тепер - хоч як це дивно - я є в Нью- Йорку наче туристкою, відчуваю себе трохи чужою в Америці. Така ось іронія: наші батьки почуваються туристами в Україні, а ми - навпаки. І не завжди нас розуміють і підтримують. Діяспора часто ідеалізувала Україну - а на відстані той ідеал легше втримати. Але тоді й розчарування більші. А треба спробувати зрозуміти в Україні все - добре й гірше. Та ж українська мова неодмінно прийде - але без примусу. Я маю досить переконливих прикладів, адже я весь час у спілкуванні з різними людьми. - І чим же Вас, пані Лідо, так приворожила Україна? Де Ви найбільше любите бувати? - Мені доводиться дуже багато їздити і я побувала майже в усіх областях України. І кожне її місто, кожен куточок чарівні по-своєму. Найліпше себе почуваю в Карпатах, коли їду до своєї родини - там найбільша спорідненість із природою, батьківщиною, родом... Львів для мене - особливе, прибране місто: там 1990 року ми одружилися з моїм чоловіком. Дуже імпонує мені Одеса: там люди якісь інакші - відкритіші, з почуттям гумору... Незабутнє враження справило на мене, скажімо, спілкування з людьми у селі Сонячному (послухайте, яка назва!) Сумської області... А Київ я люблю невимовно... Люблю ходити його вулицями, відвідувати храми, бувати на Володимирському пагорбі... - О, я з Вами згодна! Травневий Київ - то така краса, що в слові не передати... Бажаю Вам зустрічати в нашому чудовому місті ще багато- багато квітучих весен. З Лідою Матіяшек розмовляла в Києві Людмила Тарнаиіинська. “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 2000 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
