Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
жіночість, ніжність - інакше цей приклад безоглядної самопожертви буде повторюватися їхніми доньками, і ці проблеми залишатимуться в українському суспільстві хронічними. Можливо, певною мірою тут зарадять і наші курси для дівчат щодо жіночого лідерства... - О, пані Лідо, ми знову повертаємося до роботи! Але облишмо її на хвильку . Чи маєте Ви якесь захоплення, гоббі? - Очевидно, це кобзарство, що йде з родини, від батька, котрий так багато зробив для розвитку й пропаганди кобзарського мистецтва*. Спершу до бандури прилучилася моя сестра, а потім і я: вчилася в школі кобзарського мистецтва в Нью-Йорку, була в ансамблі “Гомін степів”, який брав участь у багатьох імпрезах, зокрема й при ООН - скажімо, до 200-ліття Америки... Викладала на кобзарських курсах і навіть була відзначена 1985 року в числі інших молодих жінок Національною радою жінок Америки. Тому й нині беру участь у різних кобзарських проектах: наприклад, викладачеві Київської консерваторії бандуристові Романові Гринькову допомогла нав'язати контакти з американським легендарним джаз-гітаристом Ал Дімеолою, в результаті чого в нього вийшов компакт- диск. Ще зацікавилася відновленням української ретромузики, підтримую радіопередачу “Кобзарський майдан”... Є членом редколегії журналу “Бандура”, що видається щокварталу Школою Кобзарського мистецтва в Нью Йорку. - Пані Лідо, але що Ви найбільше винесли для себе з перебування в Україні? Що Вас тут найбільше вражає? - Моя робота дала мені відчуття надії й розуміння, що в Україні є великий потенціял. Люди дбають про ближніх чимраз більше. Працюючи у громадських організяціях буквально за копійки, вони сповна заангажовані в ті ідеї, що їх реалізують ці організації. Самі американці часто дивуються, скільки можна тут зробити. Українці вірять у те, що роблять. І часто потім переходять на місцеву урядову роботу, маючи вже іншу свідомість щодо громадського обов'язку та практичні навички й цінний практичний досвід. Зміни на краще, безперечно, відбуваються, хоча через економічні причини й не так швидко, як того нам хотілося б. А головне, тут дедалі більше вчаться брати відповідальність на себе за своє середовище, розуміють, що починати треба від кожної людини, Микола Чорний. Визначний бандурист-виконавець, популяризатор кобзарства і наставник молоді. Засновник і редактор журналу з кобзарської проблематики “Бандура”. Помер в США 1998 року, (прим.ред). кожної родини. Я знаю багато конкретних прикладів, коли людина, що потрапила в скрутне становище, наприклад, мати дитини-інваліда, прагнучи зарадити своїй власній біді, згуртовує довкола себе зацікавлених людей і створює на досить високому рівні недержавну організацію, яка допомагає вже багатьом і іншим. Але, на жаль, нема достатньої координації на національному рівні, й поки що можемо говорити про останні острівці такої діяльности. Але я шаную тих, хто працює - з вірою і надією. - Пані Лідо, на початку нашої розмови Ви сказали про те, що Україну треба відчувати серцем. Мені здається, що Вам це якраз і вдалося. Інакше б Ви, мабуть, уже повернулися б додому... Певно, не всі Вас там розуміють - маю на увазі Ваше тривале перебування в Україні. - О, так! Тепер - хоч як це дивно - я є в Нью- Йорку наче туристкою, відчуваю себе трохи чужою в Америці. Така ось іронія: наші батьки почуваються туристами в Україні, а ми - навпаки. І не завжди нас розуміють і підтримують. Діяспора часто ідеалізувала Україну - а на відстані той ідеал легше втримати. Але тоді й розчарування більші. А треба спробувати зрозуміти в Україні все - добре й гірше. Та ж українська мова неодмінно прийде - але без примусу. Я маю досить переконливих прикладів, адже я весь час у спілкуванні з різними людьми. - І чим же Вас, пані Лідо, так приворожила Україна? Де Ви найбільше любите бувати? - Мені доводиться дуже багато їздити і я побувала майже в усіх областях України. І кожне її місто, кожен куточок чарівні по-своєму. Найліпше себе почуваю в Карпатах, коли їду до своєї родини - там найбільша спорідненість із природою, батьківщиною, родом... Львів для мене - особливе, прибране місто: там 1990 року ми одружилися з моїм чоловіком. Дуже імпонує мені Одеса: там люди якісь інакші - відкритіші, з почуттям гумору... Незабутнє враження справило на мене, скажімо, спілкування з людьми у селі Сонячному (послухайте, яка назва!) Сумської області... А Київ я люблю невимовно... Люблю ходити його вулицями, відвідувати храми, бувати на Володимирському пагорбі... - О, я з Вами згодна! Травневий Київ - то така краса, що в слові не передати... Бажаю Вам зустрічати в нашому чудовому місті ще багато- багато квітучих весен. З Лідою Матіяшек розмовляла в Києві Людмила Тарнаиіинська. “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 2000 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
