Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
листи пані Орися зазвичай закінчувала реченням: “Бажаю Вам усього найкращого, а найперше — доброї роботи (як колись віталось у нас в “Березолі”)”. Як найдорожчі реліквії, зберігала про грамки, афіші виступів, сотні світлин вистав “Березолю”. Загалом господа пані Орисі була надзвичайна — як і її господиня. Принаймні, я інших таких домівок не бачила. Крім багатющої книгозбірні, де можна було знайти, наприклад, повний комплект “Літературно-наукового вістника” (1898-1917), була там шафа з рукописами Михайла Старицького, Людмили Черняхівської та багатьма іншими меморіяльними матеріялами. Портрети, копії яких стали хрестоматійними, — тут в оригіналі: М. Старицький в останніх роках життя — дві роботи Фотія Красицького, М. Старицький на смертному одрі — робота Івана Бурячка, портрет Вероніки Черняхівської роботи Олександра Мурашка, екслібриси Ярослава Стешенка роботи Олени Кульчицької, екслібриси Олега Ковжуна, картини Василя Кричевського, Григорія Логвина, графіка Ярослави Музики... Ось письмовий стіл, за яким працювала Людмила Черняхівська, ось улюблене крісло Лесі Українки, ось мисник, вико наний у 1909 р. на Полтавщині на замовлення Миколи Лисенка та Івана Стешенка, а в ньому — понад столітні тарілки з Баранівки та Міжгір’я, а ось порцелянові вироби зі заводу Міклашевського, що був у селі Волокитіно на Чернігівщині, зокрема кумедна постать Наполеона — поета географії... А з вікна однієї з кімнат видно було вершечок дзвіниці Софійського собору. Оце помешкання на вул. Пушкінській, 20, (п’ятий поверх, кв. 31) мало б стати відділом Національного літературного музею — на жаль, там мешкає тепер посол Ізраїлю (див. статтю Л. Танюка “Княгиня пані Орися” у газеті “День” за 4 липня 1998 p.). Та повертаймось до діяльності І. Стешен ко. “Джіммі Гіґґінс”, “Гайдамаки”, “Жакерія”, “Мак- бет”, “Секретар профспілки”, “Пролог”, “Плацда рм”, “Мина Мазайло”, “Змова Фієска”, “Диктатура”, “Мікадо”, “Сава Чалий”, "За двома зайцями”, “Містечко Ладеню”, “Народний Малахій” — ось да леко неповний перелік вистав, у яких основні або значливі ролі грала Ірина, створюючи прекрасні об рази, що вкарбовувались в мозок глядача, захоп лювали його. Про це читаємо в періодиці цих років, хоча б у статті “Березіль у Києві” Петра Руліна (журнал “Життя й революція”, 1929. — Ч. 8). У чорні дні стапінщини доля якось вберегла саму Ірину. Одначе горя вона зазнала чимало: у північних таборах загинув її брат Ярос лав; коли вже розпочалася війна з фашистами, заарештували матір та тітку Людмилу Черняхівсь- ку і, разом з А. Кримським, повезли до Казахстану. Та бідні страдниці туди не доїхали, померли в дорозі — і могилок не залишилося. Ірина перебула війну в Казахстані. Після війни повернулась до рідних місць і тут знайшла пошматовані, порвані рукописи, — їх також не пощадила ворожа рука. З усією енергією, не жалуючи сил, кинулась збирати все, що уціліло. Розглядала ж бо всі оці речі, що належали її славним предкам, як власність народу, що породив цих орачів рідних перелогів, які жили на світі синами отчої землі. Активний учасник літературно-театрально- го процесу на протязі півстоліття, вона була близь ко знайома з багатьома діячами української куль тури. З особливою теплотою згадувала А. Крим ського, І. Мар’яненка, М. Грушевського, його донь ку Колюню—Катрю. Коли лише розпочинала свій літературний шлях, А. Кримський — цей всесвіт- ньовідомий учений-орієнталіст, знавець понад п’ятдесяти мов, дав їй свій літературний заповіт “Кілька заповідів стилістики для людей, що вивчають українську мову”. Для Ірини він став дороговказом у мовотворчості. Початок перекладацької діяльности І. Сте шенко був щільно пов’язаний з іменем П. Тичини, який, працюючи завідувачем літературної частини театру імені Тараса Шевченка в 20-і роки, попро сив Ірину перекласти для театру комедії Ж. Б. Мо- льєра “Скапен-штукар”, “Міщанин-шляхтич”, “Хво рий та й годі” і сам їх редаґував. Ці п’єси часто ста вилися в українських театрах. Згодом художньому перекладові Ірина почала присвячувати все більше й більше уваги, а з 1949 р. віддалась йому повні стю. 1954 р. вона стала членом Спілки письмен ників СРСР (як звучала тоді офіційна назва). З самого початку Стешенко-перекладач поставила до себе дуже суворі вимоги. Переклад, на її думку, — це творча одержимість пере- кладуваним твором і його автором, а не холод нокровне “перекладування” іншою мовою, хай навіть і на високому професійному рівні. Іншомовний твір повинен звучати в перекладі на іншу мову так, начебто він і був написаний цією мовою: лише стилістична своєрідність, особливості мислення й деталі побуту повинні говорити про те, що перед тобою — твір письменника іншої країни, іншого народу. В перекладацькому доробку Ірини Стешен ко — “Єгор Буличов та інші” Максима Горького, “Вовки й вівці” О. Островського, “Еґмонт” Й. В. Ґете, “Дон Карлос, інфант іспанський” Ф. Шіллера, комедії К. Гольдоні. Коли в 1958 році вийшов одно томник Ж. Б. Мольєра — найповніша з його україн ських добірок, то виявилося, що з десяти перекла дених там п’єс шість належить перу І. Стешенко. Зокрема помітні позиції перекладачки на українській карті засвоєння літературних перлин англомовного світу. Дж. Флетчер та Ф. Мессін- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
