Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Українському Науковому Інституті. Представив це в Берлінськім арбайтсамті, де полагодили переведення нас з табору в Дрездені на працю в Берліні. Прибили печатку і “аллес ін орднунґ” - (“все в порядку”). Тяжко було прощатися з нашими дівчатами з якими ділили долю, з якими зжились за цей час. Щоб не привертати до нас зайвої уваги, Семен привіз нам плащі, капелюхи і черевики по німецькій моді. І так ми, прибравши новий вигляд, вийшли з табору, поїхали вже пасажирським потягом до Берліна. Ввечорі, коли потяг зупинився на головній станції, почули, як сирени ревуть відклик тривоги. Берлін, ще не розбитий і величавий, діставав перші, поважні налети бомбарду вальників. На Роонштрасе ч. 5 на нас чекала родина дядька Семена: дружина Ольга і три малі, гарненькі дівчинки, — Галя, Ірена і Оля, — мої кузинки. Приємно було, що ці дівчатка, народжені в столиці Німеччини, розмовляли українською мовою, звичайно, між собою вони також щебетали по-німецьки. Приїхали ми в суботу, в неділю відпочивали, приміряли одяг, роздобутий для нас тетою Олею, багато розповідали і розпитували, знайомились з ніколи не баченою родиною. З дівчатками мене зблизили казки: я залюбки оповідала, модулюючи голос на різні лади, а вони радо слухали, чим страшніша казка, — тим краща. А в понеділок вже треба було вибиратися на нову працю в бюрі фірми А. Штапф. Мене туди повіз дядько Семен і представив як свою племінницю. Його співробітники приходили подивитись, як виглядає то чудо. Було домовлено, що я працюватиму кресляркою, але технічних вмілостей креслярства я не мала, німецьку мову знала слабо і навіть на машинці не вміла писати. Мені було дуже незручно і соромно, що я нічого не вмію, хотілося, як то кажуть “крізь землю провалитись”. Мене посадили в кімнаті майстра-будівельника (бауляйтер), старого і бридкого “партай ґеноссе”, який більшість дня перебував на будовах, з чого я дуже раділа. Мені доручили робити копії з накреслених рисунків, перераховувати на машинці незрозумілі рахунки. Все ж якесь заняття. Щодня я купувала берлінський часопис "Фєлькішер Беобахтер” і намагалася потроху читати, а коли приходив майстер, я відгороджувалася від його суворих, допитливих поГгіядів, застромивши часопис поміж два бюрка. Мама опинилася у сприятливіших умовах, бо дирек тор Українського Наукового Інституту і всі співробітники були українці. Коли мама там вперше з’явилася, дирек тор, професор І. Мірчук доручив їй друкувати якісь лис ти. Виявилося, що вона зовсім не вміє писати на машинці. Здивований професор до мого дядька: “Так Ви ж казали — друкує як богиня. На це відповідь: “А де Ви бачили, щоб богині друкували?” Приятелі, вони тільки розсмі ялися. Все ж для мами знайшлася робота у словни ковому відділі під керівництвом професора Кузелі, а відношення співробітників було вирозумілим і приязним. І так, завдяки старанням і вмілости дядька Семена ми вирвалися з табору, опинились в цивілізованому середовищі. Однак нашим обов’язком було замель- дуватися і оформитись у головному таборі для спро ваджених зі сходу робітників “ост”. Там нас фото графували з таблицею і номером на грудях, як кримінальникам зробили відбитки пальців, видали наліп ки “ост” і ганебний документ, що і досі у нас зберігся “на пам’ятку”. Незважаючи на наказ, наліпки “ост” ми іґнорували і ніколи не носили. Тижнів зо два після приїзду до Берліна Семен піднайшов для нас поблизу кімнатку у старої, самотньої німкені фрау Браунліх на вулиці Гінденбурґдам. Ми раді ли, що маємо свою, умебльовану кімнатку, вже дещо привикли до праці, здавалось, життя трошки наладнало ся, та не надовго. Почалися часті, нічні налети — бом бардування. Це англійці відплачували за спустошення в їхніх містах. Серед ночі гули сирени, всі мешканці п’яти поверхового будинку поспішали в підвал, там було тісно і душно. Довкола гуло, стрясалася земля, хитались стіни, то гасло то знову світилося світло. Огортав панічний страх, що ось все завалиться, що не буде рятунку. Нап ружене, тривожне чекання, — що визначить доля. І так минали дні і ночі. Одинокою розвагою було кіно. Воно було також допоміжним для вивчення мови. Оглядаючи кінофільми, можна легше похопити роз- говірну мову, правильний акцент. Несподівано для мене відкрилася незвичайна нагода: фірма А. Штарф дозволила відвідувати двогодинні курси німецької мови для чужинців, що відбувалися в приміщенні Гумбольт Університету в центрі міста. Там навчалися підприємці, фахівці, а також студенти з різних країн світу, серед них кілька молодих українців з Галичини і Волині. В їхньому товаристві я знаходила відпруження і моральну підтрим ку. Вивчення мови поступало вперед і за пів року я вже добре розмовляла і читала літературні твори в оригіналі. Для заавансованих студентів відбувався курс німецької літератури, — огляд творчости Шіллера і Ґете. Для мене було великою приємністю слухати розповіді професора та брати участь в дискусіях. Тут я була на рівні з іншими, ніхто не допитувався чи я “ост” і як я тут опинилася. Настала зима 1943/44 р. У відплату за міста, зруйновані німецькими налетами в Англії, нічні бом бардування Берліна бритійцями зробились постійними. їм помагали американці. Щоночі гуділи сирени, палала одна чи друга дільниця міста. Семен вивіз свою родину до містечка під Штетіном, де ще було досить спокійно, а сам перебував на будовах у віддалених місцевостях. Ми повернулися в їхнє помешкання, щоб доглядати його. Дядько Семен порадив нам не спускатися в підвал під час налетів. Пояснив, що будинок поцілений бомбою, може поховати живцем, а розбиті водні і Газові труби докінчити. Це була б жахлива смерть. Тому радив ховатися у викопаних на подвір’ї траншеях — (шплі- терґрабен), де було більше шансів лишитися живими. Всі сусіди спускалися в підвал, до “ґрабен” крім нас йшли лише старші мужчини, добровольці-пожежники. Там було холодно, вогко і темно, присвічувала лише мала ліхтарка. Дуже виразно чути гудіння моторів, свист падаючих бомб, вибухи. Страшно. Бліді перелякані обличчя пожежників. Чуємо їхню розмову, що на фронті ліпше, бо там можна стріляти у ворога, а тут безсильне і німе чекання, що буде. Часом бомби розривалися зовсім близько, стіна в нашому будинку завалилася, повилітали вікна і двері. Недалеко від нас повітряна міна розбила шестиповерховий будинок. Під величезною купою цементу, цегли і заліза загинули всі жителі, що там сховалися. Нас огортали конфліктні почування: страх перед руїною, страх за своє, ще молоде життя, — і разом з тим свідомість і надія, що саме ця руїна наблизить кінець гітлерового райху, наблизить кінець війни. Закінчення в наступному числі. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
