Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
до тої самої групи на працю до знаної в світі фабрики Цайс-Ікон. Ще того ж вечора нам довелось пережити страшне приниження. Коли вже збиралися спати, до нашої кімнати зайшли три німці і наказали всім роздягатися. Ми знали, що наш протест тут не поможе, але стояли не рухаючись, мов скам’янілі. Погрози, поштовхи і шарпання одежі примусили піддатися. При кволім світлі одинокої малої жарівки ми пробували заслоняти одна одну. Оз лоблення проти сваволі убивало в мені почуття сорому за себе, в моїх очах світилась ненависть. Але мені було дуже прикро за маму, що і вона була предметом отих нахабних оглядин. Німці щось шварґотали між собою, коли нараз почувся стукіт у двері, вони схопилися і зникли так само несподівано, як і з’явилися. Настрашені, схвильовані ми довго не могли заснути. Вранці вивели нас з речами на площу, уставляли в ряди і рахували. Під наглядом сторожі з рушницями в руках повели через місто до меншого табору, теж загородженого колючим дротом. Тут розмістили по бараках, 12 осіб до кімнати, де крім двоповерхових нар була ще грубка, стіл і пару лавок. Було тут чисто і навіть жарівка світила ясніше. До нашої кімнати потрапили дівчата з Чопович. Знову видали “баланду”, кусничок чорного хліба і чай "віники”, а при тому заповіли, що о п’ятій рано нас збудять збиратися до праці. Була ще темна і холодна ніч, коли на подвір’ї серед бараків нас викликали, рахували і уставляли в ряди. Вартові відкрили браму і знов під пильним наглядом сторожі ми вирушили на фабрику Цайс-Ікон. Ішли кілька кілометрів аж зупинилися перед великим п’ятиповерховим будинком. Тут мусіли скинути верхній одяг і залишити його висіти на подвір’ї. Нашу групу приділили на п’ятий поверх обслуговувати машини для обточування металевих частин — деталей. Мене призначили до трьох великих машин. Майстер-механік давав інструкції, показував як обходитися з машинами, як заставляти, обточувати деталі. Наука ця була не дуже складна, але вимагала постійної уваги, фізичного зусилля, а що найгірше, постійного стояння, впродовж 12-ти годин. Була одна перерва на “обід” коли видавали баланду і кусник хліба. Від баланди з підгнилої ярини робітники діставали розвільнення і “корчі”, то ж доводилось обмежитися хлібом і гарячою водою. Коли вже знову стемніло, ми поверталися на подвір’я, де висів наш промерзлий, а часом мокрий одяг. Тоді нас знову рахували і, так само як вранці, відпроваджували до табо ру, де ми ще раз були перераховані. Нема-то, як німець кий порядок і солідне виконання обов’язків! Проковтнув ши вечірній “пайок” не хотілося ні думати, ні говорити, падали на матраци і засипляли. І так щодня крім неділі, коли ми чистили кімнату, прали і сушили одяг. Праця при машинах була не тільки виснажуючою, але і дуже нудною. Тому я намагалася якось себе розважити: пригадувала ще в школі вивчені вірші, тихенько підспівувала улюблені мелоді, мотиви з опер. Одного разу я не помітила, як до моїх машин підійшов і щось розглядав наш майстер-механік. Почувши мотив з “Травіяти” не міг з дива вийти, розпитував звідкіля я знаю цю музику. Пояснила, як уміла, що музика в нашому домі звучала часто, що граю на фортепіяні. На другий день майстер приніс мені високу, дерев’яну скриньку, щоб час від часу могла присісти у перерві поміж машинами. За скриньку я була вдячна, хоч правду кажучи, часто “сидіти” не доводилось. Все ж увага майстра відбилася в душі промінчиком людяности. Я постійно думала, як вирватися з табору, де ми були цілковито позбавлені волі, а недоживлення і тяжка праця вичерпували всі сили. Була одна надія на порятунок, — ми мали адресу рідного брата мого покійного батька, Семена, який ще від тридцятих років перебував у Німеччині, в Берліні. Складні події і обста вини закинули його там. Під час визвольних змагань за українську державність (1917-1920) він служив в українській армії як офіцер-артилерист, керував бронепотягом під Крутами, перейшов тиф, з відступом війська на захід був інтернований поляками, втік з табору і перейшов в Карпатах кордон до Чехословаччини. Навчався в Празі, а згодом у Брно, де захистив диплом інженера. З початком 30-их років переїхав до Берліна і працював приватним секретарем Гетьмана Скоропадського. Він не хотів прийняти німецьке горожанство і тому не міг працювати за фахом. Щойно з початком війни змінилося наставлення уряду і чужинець Семен Лощенко дістав посаду інженера при будівельній фірмі А. Штапф. Останню вістку від Семена наша родина мала ще з Праги десь в половині двадцятих років. Потім контакт урвався, бо листування зробилося небезпечним. Вистачало отримати лист чи картку із “закордону”, щоб в очах радянської влади стати “ворогом народу” і бути ув’язненим чи запротореним в концтабір. Моя бабця сильно вірила, що її давно не бачений син, живий і коли німці окупували Україну, просила написати на місце останнього контакту. Лист заадресований просто: “Семен Л., Університет, Прага” був пересланий знайомими, що їхали до Львова. В Празі знайшовся хтось, хто знав адресу Семена в Берліні. Великою була наша радість, коли за пару місяців отримали від Семена його зворушливий, довгий лист. Отже, тепер вся надія була на нього, на мого дядька. У Дрезденському таборі я познайомилася з перекладачкою Наташею, інтелігентною дівчиною росіянкою. З її допомогою я вислала лист до дядька Семена з проханням порятунку. За якийсь час таборова адміністрація повідомила нас, що будемо мати зустріч з родичем з Берліна. В цей день ми не пішли на працю і з хвилюванням очікували побачення. Коли ж в притемненій порожній залі ми вперше побачили Семена, в мене спонтанно вирвалося “Батько!”, — бо подібність була велика. Не обійшлося без сліз. Оповідали і розпитували, а дядько Семен запевняв, що знайде спосіб забрати нас з табору. З того часу ми жили надією, що це скоро станеться. Тим часом мамі стався прикрий випадок: під час закладання деталі в машину її палець попав між зубці точильних коліщат і був покалічений, причому до рани дісталися металеві опилки і машинова олія. Палець болів і гноївся, поширилась інфекція і мама вже не могла працювати. Були випадки коли хворих “остівців” не лікували а ліквідували. Невідомо яка доля спіткала б маму, але в адміністрації табору знали, що у нас є захист в особі дядька Семена, тому її руку лікували. 15-го квітня 1943 р. ми вже не вийшли на роботу, бо по нас приїхав Семен. Він використав зв’язки на фірмі, де працював, де з ним рахувалися і цінили як здібного інженера. Дістав від них офіційне запотребування на креслярку (це я!), а для мами секретарство в
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
