Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
до тої самої групи на працю до знаної в світі фабрики Цайс-Ікон. Ще того ж вечора нам довелось пережити страшне приниження. Коли вже збиралися спати, до нашої кімнати зайшли три німці і наказали всім роздягатися. Ми знали, що наш протест тут не поможе, але стояли не рухаючись, мов скам’янілі. Погрози, поштовхи і шарпання одежі примусили піддатися. При кволім світлі одинокої малої жарівки ми пробували заслоняти одна одну. Оз лоблення проти сваволі убивало в мені почуття сорому за себе, в моїх очах світилась ненависть. Але мені було дуже прикро за маму, що і вона була предметом отих нахабних оглядин. Німці щось шварґотали між собою, коли нараз почувся стукіт у двері, вони схопилися і зникли так само несподівано, як і з’явилися. Настрашені, схвильовані ми довго не могли заснути. Вранці вивели нас з речами на площу, уставляли в ряди і рахували. Під наглядом сторожі з рушницями в руках повели через місто до меншого табору, теж загородженого колючим дротом. Тут розмістили по бараках, 12 осіб до кімнати, де крім двоповерхових нар була ще грубка, стіл і пару лавок. Було тут чисто і навіть жарівка світила ясніше. До нашої кімнати потрапили дівчата з Чопович. Знову видали “баланду”, кусничок чорного хліба і чай "віники”, а при тому заповіли, що о п’ятій рано нас збудять збиратися до праці. Була ще темна і холодна ніч, коли на подвір’ї серед бараків нас викликали, рахували і уставляли в ряди. Вартові відкрили браму і знов під пильним наглядом сторожі ми вирушили на фабрику Цайс-Ікон. Ішли кілька кілометрів аж зупинилися перед великим п’ятиповерховим будинком. Тут мусіли скинути верхній одяг і залишити його висіти на подвір’ї. Нашу групу приділили на п’ятий поверх обслуговувати машини для обточування металевих частин — деталей. Мене призначили до трьох великих машин. Майстер-механік давав інструкції, показував як обходитися з машинами, як заставляти, обточувати деталі. Наука ця була не дуже складна, але вимагала постійної уваги, фізичного зусилля, а що найгірше, постійного стояння, впродовж 12-ти годин. Була одна перерва на “обід” коли видавали баланду і кусник хліба. Від баланди з підгнилої ярини робітники діставали розвільнення і “корчі”, то ж доводилось обмежитися хлібом і гарячою водою. Коли вже знову стемніло, ми поверталися на подвір’я, де висів наш промерзлий, а часом мокрий одяг. Тоді нас знову рахували і, так само як вранці, відпроваджували до табо ру, де ми ще раз були перераховані. Нема-то, як німець кий порядок і солідне виконання обов’язків! Проковтнув ши вечірній “пайок” не хотілося ні думати, ні говорити, падали на матраци і засипляли. І так щодня крім неділі, коли ми чистили кімнату, прали і сушили одяг. Праця при машинах була не тільки виснажуючою, але і дуже нудною. Тому я намагалася якось себе розважити: пригадувала ще в школі вивчені вірші, тихенько підспівувала улюблені мелоді, мотиви з опер. Одного разу я не помітила, як до моїх машин підійшов і щось розглядав наш майстер-механік. Почувши мотив з “Травіяти” не міг з дива вийти, розпитував звідкіля я знаю цю музику. Пояснила, як уміла, що музика в нашому домі звучала часто, що граю на фортепіяні. На другий день майстер приніс мені високу, дерев’яну скриньку, щоб час від часу могла присісти у перерві поміж машинами. За скриньку я була вдячна, хоч правду кажучи, часто “сидіти” не доводилось. Все ж увага майстра відбилася в душі промінчиком людяности. Я постійно думала, як вирватися з табору, де ми були цілковито позбавлені волі, а недоживлення і тяжка праця вичерпували всі сили. Була одна надія на порятунок, — ми мали адресу рідного брата мого покійного батька, Семена, який ще від тридцятих років перебував у Німеччині, в Берліні. Складні події і обста вини закинули його там. Під час визвольних змагань за українську державність (1917-1920) він служив в українській армії як офіцер-артилерист, керував бронепотягом під Крутами, перейшов тиф, з відступом війська на захід був інтернований поляками, втік з табору і перейшов в Карпатах кордон до Чехословаччини. Навчався в Празі, а згодом у Брно, де захистив диплом інженера. З початком 30-их років переїхав до Берліна і працював приватним секретарем Гетьмана Скоропадського. Він не хотів прийняти німецьке горожанство і тому не міг працювати за фахом. Щойно з початком війни змінилося наставлення уряду і чужинець Семен Лощенко дістав посаду інженера при будівельній фірмі А. Штапф. Останню вістку від Семена наша родина мала ще з Праги десь в половині двадцятих років. Потім контакт урвався, бо листування зробилося небезпечним. Вистачало отримати лист чи картку із “закордону”, щоб в очах радянської влади стати “ворогом народу” і бути ув’язненим чи запротореним в концтабір. Моя бабця сильно вірила, що її давно не бачений син, живий і коли німці окупували Україну, просила написати на місце останнього контакту. Лист заадресований просто: “Семен Л., Університет, Прага” був пересланий знайомими, що їхали до Львова. В Празі знайшовся хтось, хто знав адресу Семена в Берліні. Великою була наша радість, коли за пару місяців отримали від Семена його зворушливий, довгий лист. Отже, тепер вся надія була на нього, на мого дядька. У Дрезденському таборі я познайомилася з перекладачкою Наташею, інтелігентною дівчиною росіянкою. З її допомогою я вислала лист до дядька Семена з проханням порятунку. За якийсь час таборова адміністрація повідомила нас, що будемо мати зустріч з родичем з Берліна. В цей день ми не пішли на працю і з хвилюванням очікували побачення. Коли ж в притемненій порожній залі ми вперше побачили Семена, в мене спонтанно вирвалося “Батько!”, — бо подібність була велика. Не обійшлося без сліз. Оповідали і розпитували, а дядько Семен запевняв, що знайде спосіб забрати нас з табору. З того часу ми жили надією, що це скоро станеться. Тим часом мамі стався прикрий випадок: під час закладання деталі в машину її палець попав між зубці точильних коліщат і був покалічений, причому до рани дісталися металеві опилки і машинова олія. Палець болів і гноївся, поширилась інфекція і мама вже не могла працювати. Були випадки коли хворих “остівців” не лікували а ліквідували. Невідомо яка доля спіткала б маму, але в адміністрації табору знали, що у нас є захист в особі дядька Семена, тому її руку лікували. 15-го квітня 1943 р. ми вже не вийшли на роботу, бо по нас приїхав Семен. Він використав зв’язки на фірмі, де працював, де з ним рахувалися і цінили як здібного інженера. Дістав від них офіційне запотребування на креслярку (це я!), а для мами секретарство в
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
