Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
марці. Це моє подвійне ім’я має тільки той неґатив, що в родині ніхто не респектує моїх іменин: коли в грудні є Анни, я їм пригадую, що маю іменини, по силаються на Галю, Гапину, Олену і навпаки. Але, що при спартансько-робочому режимі взагалі на такі святкування мало звертають увагу, то я вже давно перестала допоминатися... То ж прошу ласкаво респектувати і мою буко винську “Анну” і мою родинну “Галю”, бо все має свою українську рацію і неперевершений німецький поря док, про який уже Батько Тарас знав що і до чого... А.-Г. Горбач НЕОНІЛЯ ВИНЯРСЬКА “ОСТАРБАЙТЕРІҐЕТЕ” (Продовження) Протяжний свист паротяга тривожно відбився в серці. Стукотіли колеса, повз віконце минали станції, села й містечка. У вагоні було так тісно, що мусіли стояти впритул. За якийсь час потяг зупинився. Супровідна сто рожа відімкнула двері, наказала всім справлятись по потребам в кущиках, тут же біля залізниці. Незручно і со ромно, але вибору нема, — перед нами ніч і довга доро га. У вагоні, ще поки замкнули двері, ми пробували по складати клунки, щоб можна було вільніше стояти, а де кому пощастило присісти. Так їхали цілу ніч. Вранці, як розвиднілось, витягали з торб щось їстивного, щоб підкрі питися, а від спраги рятували яблука, що везли з собою. Коли опинилися на території Польщі, потяг зупинився. Нас повели до будинків за огорожею. Сказали, що тут має відбутися санітарна перевірка. Розділивши жінок і чоловіків на окремі групи, примусили роздягатись до гола тут же, на подвір’ї, перед будинком. Був ясний, але морозний день. Не хотілося вірити, що маємо роздягатися на такому холоді і пробували протестувати, але грізні погляди і поштовхи наглядачів з палицями в руках переконали нас, що це не поганий сон, а дійсність. І так роздягнені чекали в черзі коли нарешті нас впустять у будинок. У передній кімнаті при столику сиділи два старших німці. Це вони провадили так звані “санітарні” оглядини, общупуючи поглядом кожну постать. Все відбувалося мовчки. Коли ж прийшла черга на мене, один німець чо мусь запитав, чи я учителька. По “оглядинах” ми опини лися в цілком порожній камері з цементовою долівкою. У стелі були вмонтовані головки на душ, звідти на нас потекла густа рідина брунатного кольору. Вона розпов залась по голові, волоссі й тілу. Наглядач пояснив, що це на “відвошивлення". Хоч сполоскали нас водою, було її замало щоб обмитись. Не було чим обтертися. У сусіднім приміщенні, де були лише лавки, чекали поки висохнемо і одержимо наш продезинфікований одяг. Під час цілої процедури обслуговували нас виключно мужчини. А далі знову їзда тим самим потягом. Вечір, ніч. Навіть присівши на клунку не могла заснути. Дрімала, коли почула, що потяг зупинився. З віконця було видно напис — Кенігсберг. Тут постоявши пару годин, потяг поїхав у протилежному напрямку, тобто на південь. Уже вдень побачили, як змінився краєвид і вигляд поселень з типовими німецькими назвами “бергів” і “дор- фів”. Під’їздили до великого міста. З напису на станції, де потяг зупинився, довідалися, — ми приїхали в Дрез ден. Тиснулись до віконця, приглядалися, — скрізь чис тота, порядок, гарно зодягнені пасажири, добробут і цивілізація. Та ось загупали ногами вартові, розсунули засови: “Вилізай! Раус, раус, шнель!” Засиджені, набряклі ноги не слухались, але ми хапали свої речі, бо й самі хотіли швидше розпрощатися з остогидлим вагоном. Бічними ходами вивели нас на вулицю, уставляли в ряди. Незграбні, зігнуті під тягарами постаті утворили довгу колону, що рушила серединою вулиці по мостовій. Наглядачам чомусь було спішно, щось грізно вигукували і підганяли. У мене не ставало сили, від тягару боліли руки і розгинались пальці, а поліцай підштурхував у спину. Щоб не відстати я мусіла б позбутися частини багажу. Дівчина, що йшла поруч мене, побачила, як я мучуся. Одною рукою вона підхопила мій клунок і ми вже несли його разом. Тим часом я помітила на хіднику поблизу нас молоденьку “фроляйн” в гарній, плісованій спідничці, моднім жакетику. Вона йшла так легко і бадьоро, закаблуки її черевичків вицокували ритмічно і вся вона була виявом життєрадісности. В тій хвилині мене охопило почуття протесту і обурення: чому така несправедливість, чому я маю так поневірятись, коли ось цій німочці так легко і добре? Це почуття було хвилеве, але закарбувалося в пам’яті назавжди. Нарешті ми опинилися перед брамою великого табору. Обширна площа, вся забудована одноманітними, сірими бараками, загороджена високим парканом з колючого дроту. Це був так званий “розподільник”. Сюди звозили робітників з країн, окупованих німцями, для розподілу на працю. В одній, відділеній дротами частині табору — робітники з СРСР, так звані “Ост", в другій — французи, чехи, поляки та інші. Вони привітно махали до нас руками, віталися і на наше здивування не виглядали пригніченими. Ми ще тоді не знали, що німецька адміністрація не відносилася до всіх однаково, — після жидів і циганів “остівцям” доводилось найгірше. В таборі на площі спочатку нас рахували, а тоді повели в бараки. Видали вечерю: “баланду” з відпадків ярини невиразного походження, кусничок хліба і брунатну гарячу воду з дуже дивним і прикрим запахом. Цей “чай” чомусь дістав від нас назву “віники”. Баланду ніхто не хотів їсти, а брунатну, гарячу воду пили, бо були дуже спраглі. Змучені тяжкою їздою, полягали на солом’яні матраци без подушок чи накриття, поснули, хто глибоким, а хто тривожним сном. На другий день нас вивели на площу і почали ділити по групах. Розподіл проводив якийсь чортяка в образі людини. Присадкуватий, з перекошеним, огидним обличчям, він викликував зі списку прізвище за прізви щем, причому до кожного додавав найгіршу російську лайку та ще “собачий хвост”. Якби не було так гірко і образливо, то було б навіть смішно. Але смішно не було. Викликуючи прізвища, цей недолюдок призначав до одної чи іншої групи на різні місця праці. Ми з мамою боялися, щоб нас не розлучили. Але на щастя ми попали Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
