Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
марці. Це моє подвійне ім’я має тільки той неґатив, що в родині ніхто не респектує моїх іменин: коли в грудні є Анни, я їм пригадую, що маю іменини, по силаються на Галю, Гапину, Олену і навпаки. Але, що при спартансько-робочому режимі взагалі на такі святкування мало звертають увагу, то я вже давно перестала допоминатися... То ж прошу ласкаво респектувати і мою буко винську “Анну” і мою родинну “Галю”, бо все має свою українську рацію і неперевершений німецький поря док, про який уже Батько Тарас знав що і до чого... А.-Г. Горбач НЕОНІЛЯ ВИНЯРСЬКА “ОСТАРБАЙТЕРІҐЕТЕ” (Продовження) Протяжний свист паротяга тривожно відбився в серці. Стукотіли колеса, повз віконце минали станції, села й містечка. У вагоні було так тісно, що мусіли стояти впритул. За якийсь час потяг зупинився. Супровідна сто рожа відімкнула двері, наказала всім справлятись по потребам в кущиках, тут же біля залізниці. Незручно і со ромно, але вибору нема, — перед нами ніч і довга доро га. У вагоні, ще поки замкнули двері, ми пробували по складати клунки, щоб можна було вільніше стояти, а де кому пощастило присісти. Так їхали цілу ніч. Вранці, як розвиднілось, витягали з торб щось їстивного, щоб підкрі питися, а від спраги рятували яблука, що везли з собою. Коли опинилися на території Польщі, потяг зупинився. Нас повели до будинків за огорожею. Сказали, що тут має відбутися санітарна перевірка. Розділивши жінок і чоловіків на окремі групи, примусили роздягатись до гола тут же, на подвір’ї, перед будинком. Був ясний, але морозний день. Не хотілося вірити, що маємо роздягатися на такому холоді і пробували протестувати, але грізні погляди і поштовхи наглядачів з палицями в руках переконали нас, що це не поганий сон, а дійсність. І так роздягнені чекали в черзі коли нарешті нас впустять у будинок. У передній кімнаті при столику сиділи два старших німці. Це вони провадили так звані “санітарні” оглядини, общупуючи поглядом кожну постать. Все відбувалося мовчки. Коли ж прийшла черга на мене, один німець чо мусь запитав, чи я учителька. По “оглядинах” ми опини лися в цілком порожній камері з цементовою долівкою. У стелі були вмонтовані головки на душ, звідти на нас потекла густа рідина брунатного кольору. Вона розпов залась по голові, волоссі й тілу. Наглядач пояснив, що це на “відвошивлення". Хоч сполоскали нас водою, було її замало щоб обмитись. Не було чим обтертися. У сусіднім приміщенні, де були лише лавки, чекали поки висохнемо і одержимо наш продезинфікований одяг. Під час цілої процедури обслуговували нас виключно мужчини. А далі знову їзда тим самим потягом. Вечір, ніч. Навіть присівши на клунку не могла заснути. Дрімала, коли почула, що потяг зупинився. З віконця було видно напис — Кенігсберг. Тут постоявши пару годин, потяг поїхав у протилежному напрямку, тобто на південь. Уже вдень побачили, як змінився краєвид і вигляд поселень з типовими німецькими назвами “бергів” і “дор- фів”. Під’їздили до великого міста. З напису на станції, де потяг зупинився, довідалися, — ми приїхали в Дрез ден. Тиснулись до віконця, приглядалися, — скрізь чис тота, порядок, гарно зодягнені пасажири, добробут і цивілізація. Та ось загупали ногами вартові, розсунули засови: “Вилізай! Раус, раус, шнель!” Засиджені, набряклі ноги не слухались, але ми хапали свої речі, бо й самі хотіли швидше розпрощатися з остогидлим вагоном. Бічними ходами вивели нас на вулицю, уставляли в ряди. Незграбні, зігнуті під тягарами постаті утворили довгу колону, що рушила серединою вулиці по мостовій. Наглядачам чомусь було спішно, щось грізно вигукували і підганяли. У мене не ставало сили, від тягару боліли руки і розгинались пальці, а поліцай підштурхував у спину. Щоб не відстати я мусіла б позбутися частини багажу. Дівчина, що йшла поруч мене, побачила, як я мучуся. Одною рукою вона підхопила мій клунок і ми вже несли його разом. Тим часом я помітила на хіднику поблизу нас молоденьку “фроляйн” в гарній, плісованій спідничці, моднім жакетику. Вона йшла так легко і бадьоро, закаблуки її черевичків вицокували ритмічно і вся вона була виявом життєрадісности. В тій хвилині мене охопило почуття протесту і обурення: чому така несправедливість, чому я маю так поневірятись, коли ось цій німочці так легко і добре? Це почуття було хвилеве, але закарбувалося в пам’яті назавжди. Нарешті ми опинилися перед брамою великого табору. Обширна площа, вся забудована одноманітними, сірими бараками, загороджена високим парканом з колючого дроту. Це був так званий “розподільник”. Сюди звозили робітників з країн, окупованих німцями, для розподілу на працю. В одній, відділеній дротами частині табору — робітники з СРСР, так звані “Ост", в другій — французи, чехи, поляки та інші. Вони привітно махали до нас руками, віталися і на наше здивування не виглядали пригніченими. Ми ще тоді не знали, що німецька адміністрація не відносилася до всіх однаково, — після жидів і циганів “остівцям” доводилось найгірше. В таборі на площі спочатку нас рахували, а тоді повели в бараки. Видали вечерю: “баланду” з відпадків ярини невиразного походження, кусничок хліба і брунатну гарячу воду з дуже дивним і прикрим запахом. Цей “чай” чомусь дістав від нас назву “віники”. Баланду ніхто не хотів їсти, а брунатну, гарячу воду пили, бо були дуже спраглі. Змучені тяжкою їздою, полягали на солом’яні матраци без подушок чи накриття, поснули, хто глибоким, а хто тривожним сном. На другий день нас вивели на площу і почали ділити по групах. Розподіл проводив якийсь чортяка в образі людини. Присадкуватий, з перекошеним, огидним обличчям, він викликував зі списку прізвище за прізви щем, причому до кожного додавав найгіршу російську лайку та ще “собачий хвост”. Якби не було так гірко і образливо, то було б навіть смішно. Але смішно не було. Викликуючи прізвища, цей недолюдок призначав до одної чи іншої групи на різні місця праці. Ми з мамою боялися, щоб нас не розлучили. Але на щастя ми попали Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
