Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“Поздоровляю з днем ангела. Турбуюсь. Бажаю, щоби ми вже були скоро разом”. На жаль, біда не оминула їх. “Коханий, жду твого повороту... ” Восени 1916 р. битва українсь кого леґіону проти цілої російської дивізії на Лисоні зробила незнану досі гору під Бережанами історич ним місцем слави січовиків. Але здобута вона була у кривавих боях, які набули апогею в кінці вересня. У час короткої перерви між боями 28 вересня Сень Горук писав дружині: “Немає тепер коло мене нічого нового. Москалі стріляють, а ми не остаємо довжні... Стоїмо твердо як мур. Львів може без печно спати”. Цей лист отамана з російського фронту був останнім... Стефанія не знала що й думати. Вісті від чоловіка не надходили вже два тижні. Такого ще не було за всю війну. Нарешті, надійшла картка від Василя Дзіковського. “Високоповажна пані—пові домляв фронтовий старшина—пан отаман полоне ний дня ЗО вересня 1916 р. Був страшний бій. Москалі обійшли нас з усіх боків. Прошу бути спокійною — я сам бачив пана отамана, як його забрали москалі”. Невдовзі отримала листа від брата — Станіслава Гузара, який служив у курені Горука і брав участь у тому нещасливому бою. Він писав: “...Своєю завзятою обороною урятували стрільці Бережани, а через це завдячує нам управа війсь кова, що тепер аж у Карпатах. Бо наколи б москалі взяли Бережани, котрі тепер для нас найваж ливішим пунктом — то пані мусіла би робити утічку аж до Карпат. Але що нам з того, коли стратили ми свій полк... Горук до послідньої хвилі приказував боронити ся, навіть з ножами проди ратися через москалів, але се було неможливим. Ріжно люди оповідають. Одні кажуть, що оба отамани Лесняк і Горук суть убиті, а другі кажуть, що в неволі, отже нічого певного не можна знати. В кожнім разі та ціла оборона — то заслуга Горука і відтепер він є українським героєм, яких мало...” На щастя, муки невідомості для Стефанії скоро скінчилися. Наприкінці жовтня вона отримала радісну вістку від чоловіка: “Найдорожча Сташко! Я попав у полон ЗО вересня. Єсьм здоров. Мою адресу подам. Спитай д-ра Волошина о мої річи і відбери. Цілую сердечно. Твій Сень”. В наступній картці отаман повідомив, що зна ходиться у Симбірську. Разом з ним перебувала велика група січових старшин — Василь Коссак, Зенон Носковський, Осип Навроцький, Іван Ро- гульський, Петро Дідушок, Федь Черник, Осип Бу- дзиновськии та інші. Умови життя цілком пристойні, головне — є можливість продовжити переписку. "Найдорожча! — підтримував дружину Сень Горук. — Сташко, кохана, шануйся, прецінь лихо не буде тривати довго. Мусимо побачитися і зажити шастям. Дай Боже, чим скорше!” Десь у середині липня 1917 року поспіла до берегів далекої Волги зі Львова відповідь дружини. “Коханий! — писала вона. — По якійсь двомісячній перерві дістала я три картки разом. Я все потерплю. Жду твого повороту й казати не греба. Сниш ся мені дуже часто. Певно тоді думками злітаєш до Сташки. Цілую якнайщиріше. Твоя Сташка”. То був її останній лист. Буквально через тиждень /правду кажуть: погані вістки летпть швидше/ звалилася на Сеня Горука страшна звістка про смерть дружини. Кілька днів отаман лежав пластом. Нікого не підпускав. Почорнів від горя. Друзі боялися, аби не скоїв чого з собою. Незабаром зі Львова йому надіслали часопис “Українське слово”, в якому зазначалося, що в суботу 21 липня 1917 року Стефанія з молодшими сестрами Марією і Софійкою, які перебрались до неї з Бучача, гуляли у Стрийському парку. Напередодні пройшов теплий літній дощ. Дорогою траплялись гриби. Молоді жінки спокусилися, назбирали.. 27 липня в муках померла в лікарні Стефанія, наступного дня — Марія. Союз Українок, товариство “Дністер”, станиця УСС у Львові улаштували похорони дружини січового отамана на Личакові. / Її могила на 20-му полі поряд з іншими давніми похованнями зруйнована у 1950-1960-х роках і не збереглася/. Завдяки мудрому Кирилові Студинському всі особисті документи і листи, які Стефанія ретельно зберігала, були передані до архіву НГШ у Львові, що створило можливість доторкнутися до цих хвилюючих свідоцтв нашої минувшини... Сень Горук повернувся до Львова восени 1918 року, коли під бурхливим натиском націо нально-визвольного руху розвалювалась Австро- Угорська імперія і на її уламках творилися нові незалежні держави. Наприкінці жовтня під керів ництвом Української Національної Ради і Центрального Військового Комітету, до якого входив січовий отаман, йшла активна підготовка збройного повстання. Серед архівних документів зберігається “Моє завіщаннє” Сеня Горука, скла дене напередодні зриву. Своє майно і збереження він відписував братові Іванові, сестрі Марії та товариству “Сокіл-батько”. Виконавцями волі призначав К. Студинського і О. Будзиновського. У ніч на 1 листопада 1918 року під керівництвом жменьки українських старшин було здійснено переворот у Львові і всій Галичині. Отаман Горук очолював штаб повстання і став правою рукою командуючого військами Дмитра Вітовського. Як згадував безпосередній учасник тих знаменних подій Олекса Кузьма /’’Листопадові дні”. Львів, 1931/, Горук вражав старшин Начальної 4 НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1999 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
