Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
У БІДІ ПІЗНАЄШ ДРУЗІВ ВАЛЕНТИНА ЮРЧЕНКО Білка Вустя була заклопотана — у лісі раптом стало дуже холодно й вона подумала, що скоро полетять з неба білі мушки-сніжинки, вкриють дерева, а в неї дупло ще не готове на зиму. От біда! Вона заметушилась, наносила су хої травички, моху, пташиного пір’ячка, притовк ла лапками й була задоволена. В дуплі, на високому дубі, стало тепло й затишно. В глибині дупла був ще й сховок на поживу. Білка нано сила туди й горіхів, і каштанів. “Треба ще приз бирати горішків, — подумала вона, — під корін ням закопати так, щоб не побачили ті білки- ледашиці, які ласі не чуже”. Не довго думаючи, білка Вустя взяла торбинку й поскакала дале ченько — вона знала, що там, мабуть, можна назбирати горіхів ще цілий міх. А тим часом у лісі залунали людські го лоси. Ой, недобрий це знак, звірята принишкли, поховалися. Не люблять лісові звірі людей, бо добра від них не чекай! А людям потрібно було собі хату будувати й шукали вони дерева. Вибирали таке, щоб було грубше й міцніше. “Ось цього дуба спиляємо, він якраз і буде нам добрий!” — сказав один вусатий чоловік. І тоді під людськими гострими пилками й сокирами застогнав, зашелестів жалібно дуб і зі скрипом повалився на землю... Прискакала білка Вустя з торбою горіш ків і мало не зомліла — на землі лежало дерево, її розлогий дуб, де було її тепленьке дупло на зи му. Аж сльози покотилися в бідної — нема в неї тепер хатки й запас поживи пропав! Та сльо зами лихові не зарадиш, треба шукати друзів, щоб порятували в біді. Побачила вона кума Крота та й питає: “Кумцю Кроте, чи не пустиш мене до себе на зиму? Я тобі горішками відпла чу, в мене така біда!” А кум Кріт наче й не чув, сховався в нірку й мовчить, а потім по надумі каже: “Тісно в моїй норі, кумасю, нема в мене місця для тебе”. Поскакала білка Вустя до дядь ка Єнота й проситься жалібно: ’’Дядечку Єноте, в мене таке лихо сталося, дупло моє люди зруй нували, пустіть мене до себе на зиму, я вам навесні віддячуся!” Єнот подивився на Вустю, почесав за вухом і каже: “Я б тебе пустив, так боюся, що звірі будуть з мене сміятися, скажуть, що за дурний єнот, що білку собі до пари взяв. Шукай собі краще притулку в свого роду”. І з цими словами сховався в нору. А в лісі вже вітер шумить, холодом несе, у бідної білки Вусті й лапки померзли. Присіла вона на гілочку перепочити й тремтить. Аж чує, що Дятел дерево довбає — тук-тук, тук-тук! — і на білку поглядає, а тоді й каже: "А чого це ти, білочко, так трусишся, що аж гілка під тобою тремтить? Чи не злякав тебе хтось?” — “Ні, пане Дятле, я бездомна, мене люди розорили, дупла не маю... Просилася вже й до кума Крота, й до дядька Єнота та вони відмовили мені притулку”. ...Дятел наклав окуляри, подивився на білку Вустю й шкода йому стало її знедоленої: “Ось тут недалеко моє гніздо, каже, — піди зігрійся та не журися, я тобі нове дупло зроблю”. Умостилась білка Вустя у просторому Дятлевому гнізді, розпушила свій хвостик, накрилася й тепло їй стало, а найбільше зігріла її Дятлева доброта. На другий день побачила, що її нова хатка вже готова — добряга Дятел і вночі працював, щоб їй дупло скінчити. — “Чим же я відплачу вам, пане Дятле, за ваше добро? — спитала Вустя. — Ось беріть цю торбинку горішків від мене!” Але Дятел похитав головою: “Ні, дякую, я плати не візьму від тебе ніякої, бо ти бідніша за мене. А горішків я не їм, в мене інша дієта — їм комах, жучків, гусінь та хробачків”. Обжилася білка Вустя в новому дуплі й з того часу була з паном Дятлем у великій дружбі, хоч і був він із пташиного роду, бо самі скажіть — хіба таке добро забувається? Рисунок Христини Мізур НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1999 35
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
