Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
У БІДІ ПІЗНАЄШ ДРУЗІВ ВАЛЕНТИНА ЮРЧЕНКО Білка Вустя була заклопотана — у лісі раптом стало дуже холодно й вона подумала, що скоро полетять з неба білі мушки-сніжинки, вкриють дерева, а в неї дупло ще не готове на зиму. От біда! Вона заметушилась, наносила су хої травички, моху, пташиного пір’ячка, притовк ла лапками й була задоволена. В дуплі, на високому дубі, стало тепло й затишно. В глибині дупла був ще й сховок на поживу. Білка нано сила туди й горіхів, і каштанів. “Треба ще приз бирати горішків, — подумала вона, — під корін ням закопати так, щоб не побачили ті білки- ледашиці, які ласі не чуже”. Не довго думаючи, білка Вустя взяла торбинку й поскакала дале ченько — вона знала, що там, мабуть, можна назбирати горіхів ще цілий міх. А тим часом у лісі залунали людські го лоси. Ой, недобрий це знак, звірята принишкли, поховалися. Не люблять лісові звірі людей, бо добра від них не чекай! А людям потрібно було собі хату будувати й шукали вони дерева. Вибирали таке, щоб було грубше й міцніше. “Ось цього дуба спиляємо, він якраз і буде нам добрий!” — сказав один вусатий чоловік. І тоді під людськими гострими пилками й сокирами застогнав, зашелестів жалібно дуб і зі скрипом повалився на землю... Прискакала білка Вустя з торбою горіш ків і мало не зомліла — на землі лежало дерево, її розлогий дуб, де було її тепленьке дупло на зи му. Аж сльози покотилися в бідної — нема в неї тепер хатки й запас поживи пропав! Та сльо зами лихові не зарадиш, треба шукати друзів, щоб порятували в біді. Побачила вона кума Крота та й питає: “Кумцю Кроте, чи не пустиш мене до себе на зиму? Я тобі горішками відпла чу, в мене така біда!” А кум Кріт наче й не чув, сховався в нірку й мовчить, а потім по надумі каже: “Тісно в моїй норі, кумасю, нема в мене місця для тебе”. Поскакала білка Вустя до дядь ка Єнота й проситься жалібно: ’’Дядечку Єноте, в мене таке лихо сталося, дупло моє люди зруй нували, пустіть мене до себе на зиму, я вам навесні віддячуся!” Єнот подивився на Вустю, почесав за вухом і каже: “Я б тебе пустив, так боюся, що звірі будуть з мене сміятися, скажуть, що за дурний єнот, що білку собі до пари взяв. Шукай собі краще притулку в свого роду”. І з цими словами сховався в нору. А в лісі вже вітер шумить, холодом несе, у бідної білки Вусті й лапки померзли. Присіла вона на гілочку перепочити й тремтить. Аж чує, що Дятел дерево довбає — тук-тук, тук-тук! — і на білку поглядає, а тоді й каже: "А чого це ти, білочко, так трусишся, що аж гілка під тобою тремтить? Чи не злякав тебе хтось?” — “Ні, пане Дятле, я бездомна, мене люди розорили, дупла не маю... Просилася вже й до кума Крота, й до дядька Єнота та вони відмовили мені притулку”. ...Дятел наклав окуляри, подивився на білку Вустю й шкода йому стало її знедоленої: “Ось тут недалеко моє гніздо, каже, — піди зігрійся та не журися, я тобі нове дупло зроблю”. Умостилась білка Вустя у просторому Дятлевому гнізді, розпушила свій хвостик, накрилася й тепло їй стало, а найбільше зігріла її Дятлева доброта. На другий день побачила, що її нова хатка вже готова — добряга Дятел і вночі працював, щоб їй дупло скінчити. — “Чим же я відплачу вам, пане Дятле, за ваше добро? — спитала Вустя. — Ось беріть цю торбинку горішків від мене!” Але Дятел похитав головою: “Ні, дякую, я плати не візьму від тебе ніякої, бо ти бідніша за мене. А горішків я не їм, в мене інша дієта — їм комах, жучків, гусінь та хробачків”. Обжилася білка Вустя в новому дуплі й з того часу була з паном Дятлем у великій дружбі, хоч і був він із пташиного роду, бо самі скажіть — хіба таке добро забувається? Рисунок Христини Мізур НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1999 35
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
