Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
будиночок. Помешкання незавидне, але було там багато безпечніше відносно налетів. Незадовго довелося і нам туди переїхати, бо в розбитому будинку буквально замерзали і були перестуджені. Тоді моя добра тета Оля сказала: “Переїжджайте, якось потіснимось”. І ми тісни лись. Вся родина в одній кімнаті, а ми з мамою в коридорчику спали вдвох на розкладному ліжку. Мама ще доїздила до праці. Пам’ятаю, було це 3-го лютого. В протилежність холодній, дощовій погоді, що тривала тижнями, цей день був соняшний, погідний. Десь коло 11 -ої год. заревіли си рени, а на прозорому, блакитному небі заблистіли, мов срібні, з’єднання бомбардувальників. Сотні їх, а може тисячі летіли високо у напрямі Берліна. Ми бачили, як хвиля за хвилею, літаки спускалися над містом, розсіва ючи смертоносний вантаж. Радіо повідомило, що форма ції бомбардувальників простягнулися в просторі від побе режжя Англії аж до Берліна. Це був один з найбільших налетів Другої світової війни. Нам у підмісцевій околиці нічого не загрожувало, але там, у Берліні, була моя мама. Мудро чи ні, коли відкликали тривогу, я вирішила їхати в місто, щоб її знайти, допомогти. Ще кілька перестанків їхав електричний потяг, “Ес-бан”, а далі вже цілковита руїна, скрізь горючі будинки, вулиці завалені камінням і цеглою, місцями непрохідні. Здається, я ніколи не відва жилась би на це вдруге, але тоді я вперто просувалася в центр міста, де Український Інститут. Коли нарешті там дісталася, замість будинку побачила глибокий кратер, виритий міною. Нічого не залишилося від Інституту. Нев же всі загинули, чи може деінде заховалися? Стояла не рухаючись, заніміла від жаху. До мене хтось підійшов і говорив. Це професор Демінський заспокоював і пояс нив, що того ранку всі працівники Інституту поїхали на Вест-Енде, де Український Допомоговий Комітет видавав якісь приділи харчів. Там і моя мама. Рясні сльози полег- ші обірвали напруження. Тепер не лишалося нічого іншого як повторити страшну дорогу назад через палаюче місто. Повернулася ввечорі, але мами вдома ще не було. Всі полягали спати, а я сиділа прислухаючись і чекала. Насідали чорні, тривожні думки, — що буде з нами? За кілька днів дядько Семен з родиною мав виїхати в Баварію, куди евакуювалася його будівельна фірма А. Штарф, не міг нас забрати зі собою. Швидко наближався східний фронт.Чекати на прихід Червоної армії та “правосуддя” совєтської влади? В їхніх очах ми “зрадники”, хоч привезені в Німеччину насильно. Єдина надія на Інститут. До нас там ставилися добре, особливо директор, професор І. Мірчук. Він обіцяв, що у зв’язку з переїздом Інституту в Ляйпціґ, постарається уможливити і наш виїзд з Берліна, хоч нам це було заборонено. Але де мама? Сиджу і плачу. Вже було зовсім пізно, коли почула кроки. Зірвалася і вибігла надвір. Так, це моя мама тягнула тяжкі торби з харчами, майже всю дорогу пішки з протилежного кінця міста. Жахливо втомлена, але жива і здорова. По кількох днях дядько Семен з родиною виїхали в Баварію, ми залишилися самі. Не знати яка доля спіткала б нас, якби не допомога професора Мірчука. Він якось вистарав для нас дозвіл на виїзд з працівниками Інституту до Ляйпціґу. І так, 9-го лютого ми спакували наш скромний баґаж, замкнули будиночок і подалися в умовлене місце на залізничній станції. Там гуло мов у вулику. Тисячі пасажирів, обвішані валізками, клунками, намагалися виїхати з Берліна. Коло 10-ої год. вечора нарешті під’їхав наш потяг, вже досить запов нений. Натовп на пероні кинувся штурмувати його. Силь ніші опинилися спереду, відкидаючи слабших, і ми серед них. З розпачем думали, що ось скоро потяг поїде, а ми залишимося. На щастя звідкись з’явилися два знайомі студенти, які також хотіли їхати в Ляйпціґ. Молоді та сильні, вони піднесли, просунули нас і наші речі через відкрите вікно ваґона. Ми опинилися на чиїхсь колінах і плечах, — але ніхто не нарікав, всі тут були рівні. В дорозі наш потяг, ввесь затемнений прокрадався мов кіт, то їдучи, то зупиняючись, щоб перечекати налети. Ми чули над нами гул моторів і сподівалися найгіршого, але нічого не сталося і на ранок ми приїхали до Ляйпціґу. У південній околиці міста, в якійсь опорожненій школі було для нас приміщення, — одна велика кімната з двоповерховими нарами-ліжками, лавками і столом. Професор Мірчук і дехто з професорів примістилися у приятелів, решта працівників опинилася в одному гурті. В порівнянні з Берліном тут було спокійніше, місто менше ушкоджене, поблизу нас ріка і мальовничий парк, навіть погода покращала. Треба було лиш думати де роздобути якусь їжу, де б з’їсти гарячу юшку без карток. В тих умовинах не було якогось конкретного заняття, довгими годинами велися пожвавлені дискусії на різні теми, мені було особливо цікаво прислухатися до розмов про політику і літературу, а часом і самій брати участь. Разом з нами перебував знаний науковець — археолог, і пись менник, автор кількох романів, професор В. Петров, псевдонім — Домонтович. Високоосвічений, з глибоким знанням різних ділянок української культури, умів цікаво оповідати, а також читав нам ще не друковані свої твори. Особливо запам’яталося з надхненням написане оповідання про Гетьмана Орлика. Настав березень. Потепліло. В очікуванні кінця війни минали дні і ночі з частими налетами. З радіоновин довідувалися чи догадувалися, що німці відступають на всіх фронтах, що зближаються війська альянтів. Надія лись, що сюди прийдуть американці. У цей час мені довелося пережити ще одну велику кризу — несподівану і тяжку хворобу. Не знали, що зі мною, але були ознаки черевного тифу. Я сильно і довго гарячкувала (тем пература трималась 41 °С), терпіла сильні болі кишеч ника, не могла приймати їжу. Покликали якогось лікаря німця. Він подивився на мене з віддалі кількох кроків, не оглянув, не дав ніяких ліків. Можна було сподіватися, що в таких обставинах я помру, але молодий організм не здавався. Мене з мамою перевели в окрему кімнату на другому поверсі. Хтось роздобув трохи аспірини. Кілька днів і ночей я марила, переді мною з’являлись хаотичні видива, то знову я впадала в напівпритомність. Та одного ранку гарячка впала, я відкрила очі, побачила худе, стурбоване обличчя мами. Почула цвірінькання горобців за вікном, (ох, любі горобчики!), відчула, що криза минула, що буду жити. Ще згадую, під час моєї хвороби, коли відбувалися налети, а я не могла встати з ліжка, професор Петров удвох зі студентом Ліщинським зносили мене в бомбосховище, а потім назад на другий поверх. За таку доброту не вистачить слів подяки. Тоді ж у школі де ми перебували, з’явилася велика група українських селян. Оповідали, що з набли женням фронту німці спалили село, з невідомих причин примусили населення спочатку возами, а потім пішки податися в далеку дорогу на захід. їх розмістили в довго му коридорі та на сходах. Під час налетів вони не мали НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1999 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
