Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“ОСТАРБАЙТЕРІҐЕТЕ” (Закінчення) НЕОНІЛЯ ВИНЯРСЬКА Напровесні 1944 р. я довідалася, що в Інституті для чужинців починаються дев’ятимісячні матуральні курси, що уможливлюють вступ на університет. Заходив конфлікт з працею, бо курси були цілоденні. Мені самій не вірилося, коли дістала від фірми А. Штапф дозвіл. Це сталося заради мого дядька Семена, здібного інженера, якого фірма потребувала, а не з якого-небудь сенти- менту до мене. Я раділа і надіялася, що про таку витівку ост-робітниці не довідаються в арбайтсамті (бюро праці), бо в такому випадку наслідки були б сумні. Підготовка до матури була з різних предметів, включно з тяжкою для мене латиною, заавансованою математикою. Найлегше давалась мені література, може тому, що завжди була моїм улюблениим предметом. Коли на мою чергу випало виступити перед клясою на довільну тему з німецької літератури, я вибрала “Любовну лірику Ґете”, тема з якою була ознайомлена. Добре опрацьований текст я підкріпила уривками цитат і читанням поезій напам’ять. Студенти нагородили мене стоячою овацією, а вчителька виявила здивування: “дас вар таделос” (це було бездоганно). І так, дивом дивним, “робітниця зі сходу” уміла звеличати великого Ґете. Разом зі мною навчалися ще двоє українців: молодий військовик — інвалід з ампутованою ногою і гарненька, симпатична Воля Ш., сестра якої була заміж ня за лікарем галичанином. Через неї я познайомилась з українцями зі західних земель, які перебували в Берліні на студіях. Зустрічалася з ними на обідах у студентсько му домі. В чужій країні, серед чужих людей їх товариство було особливо приємним, а вони залюбки нас “просві щали”. Починалося літо 1944 p., багате на хвилюючі події, на пережиття. Одного дня під час викладів мій український сусід по шкільній лавці передав під столом, щоб ніхто не бачив, згорнутий листочок паперу, на якому написав: “Альянти відкрили другий фронт — висадка в Нормандії”. Це була радісна вістка, що свідчила про наближення кінця війни. Ніколи не забуду той теплий, со- няшний день 6-го червня. Я часто думаю про те, яку ко лосальну жертву принесли американці, англійці, канадці в боротьбі за справедливість і волю, поневолених Гіт- лером, народів. Благослови, Господи, їх душі. А ми сиділи на лекціях в Геґельгауз, в будинку, де дві зовнішні стіни цілком обвалилися, не було ні вікон, ні дверей і здавалося ввесь будинок ось-ось завалиться. І пробували вчитися. Почастішали налети вдень. Через міст понад ріку ІІІпрее бігли до сховку в Перґамен Музеї. Мені чомусь здавалося, що клясичні колони заваляться і придусять нас там. Я вважала, що безпечніше перехо вуватися у підземці великого залізничного двірця непо далік Фрідріхстрассе. Та одного дня я прорахувалася. Поки добігла, станція і підземка були вже переповнені людьми. Якийсь внутрішній голос наказував мені протис катися по сходах вниз. По кількох упертих спробах я опинилася на плятформі підземки, затиснена поміж тих, що тут сховалися. Не знали, що налет був спрямований на цей важливий, залізничний вузол в самому центрі міста. Почувся рев моторів і засвистіли бомби. Поверх над нами — вибухи, вогонь, кричали поранені люди, горіла ціла станція. Згасло світло, а густий, їдкий дим не давав дихати. Коли відкликали тривогу, виходу наверх не було, довелося йти залізничним тунелем до наступної станції. Дехто мав ліхтарку і це помогло перейти по рейках довгий, темний тунель. Вже вийшовши на поверхню побачили, що всі ми чорні від сажі. Я не верталась до школи, а пішла до студентського дому, де в убиральні можна було обмити обличчя і руки. Коли в їдальні присіла зі знайомими до столу, мені раптом потемніло в очах і я упала на долівку непритомна. Це, мабуть, була спізнена реакція на пережите бомбар дування. Мої добрі друзі-студенти заопікувалися мною і відпровадили додому. Життя ставало труднішим з дня на день, заві шане під знаком питання, чи пощастить сьогодні, чи буде завтра? А молодість вимагала свого, хотілося хоч на кілька годин уникнути напруження, вирватись з розби того, погорілого міста на лоно природи. З таким наміром збиралася невелика група студентів, щоб поїхати в неді лю потягом поза місто. В берлінських околицях було багато озер, серед них особливою красою відзначалося Ліпнітцзее. Заховане серед густого лісу, це велике озеро мало острів з високим берегом, де росли розлогі дуби і липи. То був ніби інший світ, — тиша, спокій, сонце і ку піль, дружня розмова. Плили човном, співаюючи пісень, зривали водні лілії. Затишно і романтично, але коротко, бо скоро минали тих кілька годин. Коротким було і ні мецьке літо, зненацька підкралась дощова, холодна осінь. Наближався час матуральних іспитів. Часом мені здавалося безглуздим пробувати учитися в умовинах, коли помешкання розбите, холодне і без електрики, а налети — алярми і вдень і вночі. Все ж іспити відбулися і дивом дивним я досягнула своєї мети, — в моїх руках матуральне свідоцтво з правом на студії в університеті. Може колись? На порозі 1945 р. не було про це й думки. Тепер, коли закінчилися курси, я не знала, що з собою робити, куди подітися. Не могла повернутись на працю до фірми А. Штапф, — там вже приготовлялися до евакуації в Баварію. Було б дурним і небезпечним добровільно зголошуватися до арбайтсамту. Безцільно тинялася холодними, мокрими вулицями, змішавшись з юрбою, заходила погрітися до мами в Інститут або в підземку залізничної станції. Але там де були більші скупчення пасажирів, треба було вистерігатися пере вірки документів. Нераз бачила, як аґенти в цивільному зупиняли когось поблизу мене. Тоді охоплював холодний страх, але, на щастя, мене ніколи не зачіпали. Настав 1945 р. Німецьке військо відступало на всіх фронтах. Місто було переповнене евакуйованими і біженцями, все більше прибувало їх зі сходу. Незважаю чи на німецьку організованість і справність у швидких направах, столиця тепер нагадувала зруйноване мурав лище. Кудись у поспіху бігли люди, гуділи сирени, валились і горіли будинки. В такому хаосі я стала непо мітною, нікому не потрібною. У тому був мій порятунок від примусової праці, бо валилися не тільки будинки, але і адміністративна структура. До Берліна повернувся мій дядько Семен з родиною. Не до свого зруйнованого помешкання, де ми перебували, а в підміську околицю, де в їхній власності була маленька ділянка землі та літній 12 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1999 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
