Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
тіла залишалися в снігу, ніхто їх не забирав і не ховав. Земля так промерзла, що неможливо було викопати ями. А в місті замерзлі мерці лежали просто на вулицях, в підворітнях, в будинках. Ніхто не мав сили чи можпивости робити похорони, замерзла земля не приймала. Тоді загинуло у Харкові понад сто тисяч населення. Люди також терпіли через відсутність води, водопровідна система не функціонувала. Коли випадав свіжий сніг, збирали його і розтоплювали. Але часто ходили по воду на річку. Козачка Лопань і Харків — річки маловодні і занечищені, але в тих обставинах не було вибору, прорубували лід і набирали воду. Біда, що від ріки вулиці здіймалися досить круто вгору, були заледенілі і вибратися по них з відрами в руках було надзвичайно тяжко. Люди ковзались, падали, обливаючись ледяною водою. І моя бідна мама так воду носила. Воду вживалося лише на найбільше конечні потреби: пити, варити і трохи обмитися. В тих нелюдських умовинах прання і купіль стали люксусом. Зрозуміло, що без води не діяла каналізація. На подвір’ї, яке було спільним для кількох будинків, виростала велика купа з відходів. Все те замерзало і з кожним днем купа росла. У міських будинках з центральним огріванням, яке тепер не працювало, був страшний холод, в кімнатах все замерзало на лід. Щоб рятувати себе, ми з мамою примістилися в маленькій спільній кухні, де була піч — кухонка до варення. У тій кухні також були сусіди — старенька бабуся “Іванівна” і старий жид, інвалід, який не повірив у жорстокість німців і відмовився виїхати з Харкова, коли більшість жидів виїздили. Це був інтелігент, вся його кімната була заставлена книжками, переважно літературними творами, багато з них французькою, німецькою, англійською мовами. Тому що не було ніякого палива, палили в печі книжки, шафки, стільці, щоб тільки не замерзнути. Ми з мамою спали вдвох на вузькому, розкладному ліжкові, маленька бабуся “Іванівна” стелила собі зверху на простиглій кухонці-печі, а жид-інвалід пересиджував день і ніч на стільці. Не довго, від німців вийшов наказ для населення жидівського походження прийти на збірний пункт, ніби для переселення в “ґетто”. Наш сусід мав сховане золото, взяв теплий одяг, білизну і найняв жінку, щоб допомогла одвести його на той збірний пункт. По кількох днях розійшлася вістка, що всіх жидів німці розстріляли на протитанкових окопах, там і засипали. Від сусіда ще залишились деякий одяг, білизна, що нам дуже згодились при виміні на харчові продукти. А книжки з його збірки рятували не тільки від холоду, але і від безпросвітної нудьги від постійного перебування в кухні- клітушці. Тоді я прочитала багато творів західньо- европейської літератури. Я ще забула згадати, що ввесь час з нами в кухні перебувала ще одна жива істота — моя улюблена Дейзі. Коли мені було 8 чи 9 років батько приніс маленьке біле щенятко з чорними очками з породи шпіц. Це була надзвичайно розумна собачка і я її дуже любила. Було жаль дивитися, як вона мучиться з голоду. Ми ділили з нею все що ми мали, було то переважно зварене, перемелене зерно, лушпиння з картоплі, чи буряки. Коли ж ми поверталися з “виміни” на селах, то мали зупу- затиранку з муки, трохи хліба, картоплю, солені огірки, цибулю. Однак доводилось іти все далі від міста, аж на Полтавщину, бо десятки тисяч голодних харків’ян ішли також на села рятуватися від голоду. Десь перед Різдвом у нас вже зовсім не було харчів, а я захворіла. І хоч морози і сніг не переставали, мама вибралася у дорогу сама і обіцяла повернутися ще перед святом. Крім голоду мені залишалося чекання з журбою і турботою за маму. У часі маминої відсутности нашу сусідку відвідала її невістка, яка мешкала десь на провінції. Вона принесла їй деякі продукти і велику, круглу хлібину. Вони краяли і їли, а я дивилася. Бачила, як кришки падали під стіл. Коли на хвилину вони вийшли з кухні, я миттю кинулася під стіл визбирувати кришки. Тієї розпачливої хвилини ніколи не забуду. Минуло кілька днів, а мама не верталася. Я дуже журилася, що ослабленій голодом і холодом мамі щось сталося. Мені уявлялося, що вона лежить десь в снігу замерзла, бо таке нераз траплялося з “міняльщиками". Останній день перед Різдвом, свят-вечір, а мами немає. О п’ятій годині темніло, починалася поліційна година, коли населенню було заборонено виходити на вулиці. “Відважних” німці арештували або й стріляли. Страшно. На “вечерю” у мене один солоний огірок та ще сусідка “Іванівна” дала тоненьку лусточку хліба, але й це застрягало у горлі. В такому тривожному чеканні хвилини ставали годинами. Все ж прислухалась, чи не почую мамині кроки. І ось, вже десь по 9-ій, почула раптом стукіт на сходах і скрип дверей. Кинулась в коридор. Мама! Є мама! Яка радість, це справжнє свято. Мама розповіла, що в приміських селах не впустили на нічліг і вона мусіла ризикувати, щоб добратись додому, щоб не замерзнути вночі десь при дорозі. Не пригадую, які продукти вдалося мамі роздобути, переважно це було зерно. Ми його варили, мололи на м’ясорубці і їли як кашу чи зупу маленькими порціями, бо ці припаси треба було розтягнути якнайдовше. Ми дуже схудли і ослабли. Я жахнулась, коли побачила маму без сорочки. Це був кістяк, обтягнений шкірою, зовсім такий як в документальних фільмах про концентраційні табори. Я розуміла, що нас чекає голодна смерть. Треба було щось діяти, щоб не пропасти. Ми вирішили, як тільки трохи спадуть морози, залишати Харків, брати напрям на захід, іти, хоч би й пішки, до дідуся в наші рідні Чоповичі на Житомирщині, де ми з мамою народилися. Рішення не так просто було здійснити. Окупаційний уряд придумав для населення новий закон: щоб кудись переселятись потрібно було дістати від німецької комендатури дозвіл у формі перепустки. Щоб його отримати, потрібно було відробити “трудодні”, мамі довелося замітати вулицю і подвір’я коло комендатури. В чеканні поволі тягнулися дні, проте, найгіршими були довгі вечори і ночі без світла і в холоді. Доводилося слухати годинами, як люто гризуть підлогу щурі. Я панічно боялася, що ось ось прогризуть діри до кухні. Наша Дейзі ставала тоді неспокійною, гарчала і можливо це відганяло щурів. Нарешті, в половині березня, вдалося мамі одержати посвідку дозвіл на подорож. Треба знати, що “подорожування” тоді відбувалося власними ногами, подорожування поїздом було для населення строго Закінчення на 23-ій стор.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
