Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
не спав. Місто стрясалося від вибухів, дзеленчали зловісно вікна, гула земля. Кілька кварталів від нас велика пожежа. Як стало потім відомо, то згоріла, підпалена енкаведистами в’язниця для політичних в’язнів. Оповідали очевидці, що було чути розпачливий клич порятунку. Даремно. Спецчастини не підпускали нікого близько. У тому часі сталася ще одна жахлива подія. Були арештовані харківські інтелігенти, які не хотіли евакуватися. Під конвоєм їх погнали на схід, та побачивши, що німецькі війська замкнули вже вихід з міста, замкнули арештованих у клуню і підпалили її. Оповідали, що там згоріли директор моєї 58-ої Середньої школи Андрій Оніпко і учитель фізики Сава Федорович, а з ними багато інших. Минуло два дні і дві ночі. Базпорадне, нервове чекання. Чому ж німці не займають місто? ... Сірий, холодний ранок, мжичка. З вікна однокімнатного помешкання, що дісталося нам від знайомих, евакованих на схід, видно цілу Театральну площу і сусідні вулиці. Вони порожні. Де-не-де з’явиться мов привид і зникне людська постать. Притихли вибухи. І раптом від Сумської вулиці почувся шум змоторизованих частин, на чолі дов гої колони офіцери на мотоциклах. Німці. Писали на будинках якісь знаки і їхали далі, а з ними рівномірно посувалися безконечні, сірі колони. Обози, солдати. З полегшенням, що фронт перейшов, на вулиці з будинків висипав люд. З цікавістю приглядалися завойовникам, переможцям “доблесної” червоної армії. Були і такі, що зустрічали військо з квітами як визволителів від зненавидженої більшовицької влади. Поміж цікавими і я, приглядаюсь... Суворі, мов скам’янілі обличчя вояків. Минають домінуючу над містом німецьку Кірхе не дивляться, їх погляд лише вперед, ніби нема довкола живого світу. День і ніч посуваються через місто сіро- зелені колони, засівають в душі пригніченість і тривогу. Що буде? Минуло кілька днів, розпогодилось. Холодний, але соняшний день підбадьорював. До мене прийшла шкільна товаришка Валя Кондратюк. Дочка репресованого, вивезеного на Сибір батька, вона, я і ще одна бідна жидівка Рівка Бубель — одинокі з моєї кляси, що залишилися у місті. Отже, Валя і я відважилися піти розглянутись, що діється в місті. Не довелося іти далеко. Вже кілька вулиць від нас на Миколаївській площі побачили звисаючих з бальконів повішених. Саме підрізали шнури і вже замерзлі трупи падали на брук зовсім недалеко від нас. З жахом ми побігли додому, нам вже не хотілося більше “розглядатись". Однак довелося ще раз бути свідками повішення. На Сумській вулиці, ко ло парку де пам’ятник Т. Шевченкові, з гучномовця передавали новини. Там збиралося багато мешканців міста, щоб почути що діється, які нові розпорядки, тощо. Раптом у вікні горішнього поверху з’явилась людина з шнуром на шиї. Чоловік скрикнув: “Я не винен, не винен" і в тій хвилині, зіштурхнений, повис у петлі. У тому часі поширилась вістка, що в найкращій ділянці Харкова в будинку де розмістилися німецькі офіцери, вибухнула бомба, підкладена радянськими агентами. При тому загинуло кілька офіцерів високої ранґи. Це так розлютило німецьких окупантів, що вони хапали на вулицях міста навмання зовсім невинних людей, замикали у великому будинку на площі Дзер- жинського, а потім розстрілювали кожного десятого. Так набрали вони багато закладників, погрожуючи пострі ляти всіх, та домагалися виявлення де і які будинки заміновані. Добре, що знайшовся у місті інженер, який був обізнаний з тими справами, врятувавши таким чином життя багатьом закладникам. Зрозуміло, що в такій ситуації небезпечно було виходити з дому. Одного разу, повертаючись від моєї тітки яка мешкала поблизу, трапилася мені пригода. Я зауважила, що близько за мною слідує німецький офіцер. Я прискорила кроки і поспішила зайти у браму нашого будинку, побігла по сходах до дверей помешкання, де крім нас мешкали ще двоє сусідів. Німець за мною, пропхався в двері, а зайшовши, замкнув на засув. “Що ви хочете?” — запитала зі страхом. Побачив маму і зацікавленим поглядом обвів кімнату. Меблі як у людей, ще відкрите фортепіяно і ноти на ньому. “Хто грає?” — спитався. “Мама і я”. “Ну, то заграйте", — сказав, розсівшись на кріслі. Мої пальці задеревеніли і не слухались. Все ж я якось заграла один із вальсів Шопена. “Гаразд, ви граєте і вмієте трохи по-німецьки, то ж приходьте до німецького клюбу, ось через площу, на розі, розважати німецьких офіцерів”, — промовив суворий німець, видусивши з себе щось подібне до посмішки і вийшов. Ясна річ, до клюбу я не ходила і боялась поновної візити, але, на щастя, німець більше не навідувався. Був ще один випадок “відвідин”. Одного дня ввалилися в наш будинок двоє німецьких солдат з великим кошиком — шукали по шафах щось “потягнути”. Не знайшовши у нас нічого смачного чи поживного, забрали, однак, у старенької бабусі-сусідки малий слоїк смальцю, — це ввесь товщ, який вона мала. Показуючи на малесеньку внучку, просила не забирати. Але пред ставники “герренфольку" не погордували і такою здобиччю. Було чимало випадків, коли німці вдиралися до помешкання і забирали що подобалося, відсилали своїм додому. Коли ж вдарили сильні морози (зима 1941-42 була одна з найлютіших) стало зовсім небезпечно показатися на вулиці. Тих, хто був краще і тепліше одягнений, німці тут же на вулиці роздягали, забирали хутра, плащі, теплі шапки, шалики, рукавиці, не думаючи, як та роздягнена людина дістанеться додому в такий лютий мороз. Вони рятували себе — це ж бо війна і право сильного. Вже у грудні морози досягали мінус 35° С (Цельсія). Місто — 800.000 населення (до війни 1.000.000, приблизно 200.000 евакуювалося на схід) опинилося без огрівання, без електрики, без води, каналізації, без якого-небудь транспорту, без крамниць, постачання продуктами, без можливости якогось заробітку. Здане на повільну смерть. А природа-мати не допомагала. Замерзло все живе і мертве. У місті запанував голод. Закінчувалися всі припаси, треба було іти пішки на села, щоб заміняти якісь свої речі на харчові продукти: картоплю, буряки, зерно, що-небудь їстивне. Спочатку ішли до приміських сіл поблизу, але з кожним тижнем доводилося іти далі, подальше від голодного міста і близького фронту. В прифронтовій зоні німецьке військо забирало у селян продукти і вони самі бідували. Доводилося іти пішки з мішками на плечах і саночками все дальше і дальше. Обезсилені від голоду і холоду “міняльщики” нераз замерзали по дорозі, їхні замерзлі Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
