Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
вав свої обов’язки. Заговорив до нас гарною полтав ською вимовою: “Ага, ховаєтесь тут, а знаєте ж, що на потяг не дозволено, міняльщики ви, спекулянти! Ось я зараз начальника закличу”. І закликав, привів вже стар шого німця солдата подивитися на дві перелякані жінки в кутку вагона. “Що робите тут? Маєте документи?” Тут врятувала нас посвідка з Харківської комендатури, — дозвіл на перехід додому в Житомирську область. Може не хотілось німцеві морочитися з нами в передранніх годинах глухої ночі, а може пригадалася йому власна родина, тільки не тягнув нас ніде, залишив у спокою. Коли нарешті розвиднілося, побачили з вагона рівне, широке поле і низку вантажних вагонів... без паротяга. Ще раз переконалися, що власні ноги — найліпша транспортація. Того дня під вечір дібралися ми до міста Кременчука на лівому березі Дніпра. Не йшли шукати готель, вони були виключно для німців. Гроші не мали вартости і за нічліг на Лівобережжі платили речами домашнього вжитку. Щасливий був той, хто мав адресу рідні чи знайомих, а так доводилося від дому до дому стукати, проситись на нічліг. І тут нам пощастило. Ще на передмісті постукали ми у двері малого дімка з чепурними віконницями. Господарі (подружжя — учителі), почувши що ми ідемо з Харкова, впустили нас до себе, нагодували. Посипалися питання про Харків. У них там була дочка — студентка. Останню вістку мали від неї з окопів. Надіялися і чекали, що може прийде додому. А вістки з Харкова недобрі, недобрі вони і в Полтаві, і в Кременчуку. Про жорстокі розправи окупа ційної влади з населенням, а ще гірші вістки про табори військово-полонених. Німці не дотримувалися ніяких між народних домовлень, сотні тисяч полонених вмирали в таборах з голоду і холоду,їх дострілювали, скидаючи в ями і мертвих, і напівживих. Переправлятись через Дніпро в Кременчуку виявилося неможливим, бо міст був ушкоджений і туди не пускали. Не було іншого виходу як брати напрям на північ вздовж берегів Дніпра. Погода помітно змінилася, була відлига. Місцями топився вже сніг, зі заходу, з-за Дніпра віяв сильний, вологий вітер, утруднював хід. Так плелись ми помалу, коли наздігнав нас віз, запряжений у добру конячку. На возі симпатичний на вигляд дядько. “Добрий день вам, дядечку! — защебетала я. — Чи не підвезли б нас трошки, бо дуже в нас ноги болять? — А куди ж вам? — питається. — 3 Харкова на Житомирщину йдемо, до діда свого. — Ну, сідайте.” І от ми вже на возі, я спереду, розпитую як тут на селах перебули зиму, чи буде чим засіяти на весну. Хоч молода і з міста, перебувавши не одно літо на селі, я трохи знала про польові роботи, а про город, — то вже з власного досвіду. Розказував дядько, а я уважно слухала. Та все ж ідилія на візку мусіла скінчитися, коли доїхали до місця де дорога відходила праворуч, а нам треба було вгору вздовж Дніпра. “Прощавайте, добрий дядечку, велика подяка вам за поміч!” Продовження в наступному числі. МАРТА ТАРНАВСЬКА АНГЛОМОВНА СЕРІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИЦЬ Під кінець минулого року сталася в Канаді небуденна подія, що має історичне значення для української культури. Заходом двох приватних осіб, створилося нове видавництво і почала виходити в англомовних перекладах серія, що називається “Жіночі голоси в українській літературі”. Відважна ця ініціятива гідна подиву, тимбільше що на кни- гарський ринок поступили одна за одною вже пер ші дві книжки цієї серії, а на біжучий рік видавці обіцюють аж три наступні видання! Якби зоргані зоване українське жіноцтво пішло було слідами своєї засновниці Наталії Кобринської, в нас давно уже була б серія книг жінок-письменниць. “Ми пок лали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була все вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, єго потреб і недостатків” — писала Наталія Кобрин ська у статті “Про первісну ціль Товариства руських жінок в Станіславові” в збірнику “Перший вінок”, що появився 1887 року. Кобринська мала і практичний плян як іти до тієї “первісної цілі”: вона не надіялась ні на допомогу держави, ні на спон сорство багатих фундацій. Вона пропонувала створити постійний видавничий фонд засобами самого товариства: членськими внесками, влашто вуванням “вечерків, концертів, фантових лотерій і т. і.” “Коштами того фонду товариство повинно занимати ся видаванєм книжок, як оригінальних так і переводних” ... писала Наталія Кобринська. Але ще за її життя, зорганізоване нею жіноцтво, зігнорувало і відцуралося її порад. Гроші зібрані для видання жіночого альманаху управа това риства використала... шоб купити срібну тацу для нового єпископа! І “Перший вінок” був би і не поя вився друком, якби не щедрість приватного меце натства, тобто якби не гроші самих редакторів 10 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1999 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
