Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
В ДОРОЗІ ДОДОМУ ЧАСТИНА II НЕОНІЛЯ ВИНЯРСЬКА Ми йшли, пересуваючи по засніженій дорозі свої слабі, ніби оловом налиті ноги. Крок за кроком вперед. Позаду залишився голодний, холодний, зруйнований Харків. Минали передміські дільниці, за ними відкрите поле, де дороги зовсім замело, — пізнати лише по міняльщиках та подорожніх, що темними, зігнутими постатями миналися в протилежних напрямах. Торби з нашим “майном” тиснули на плечі, йти ставало все тяжче. Сніг ватяною пеленою закутував усе, навіював сон. Від втоми хотілося спати. От, щоб лише присісти на санчата, відпочити. Але мама знає, що такий “відпо чинок” може скінчитися сном вічним і не дозволяє, мусимо рухатися. Наблизились до якогось села, вітром трохи розвіяло хмари і ми бачимо край дороги жінки винесли великий горщок з гарячим, запашним борщем і продають — одному по тарілці. Купили і ми. Той червоний поживний борщ мав чародійну силу, з ним вливалося тепло, підбадьорення, надія. Ніколи у своєму житті не їла щось смачнішого і довіку буду вдячна отим добрим жінкам, що зварили його. Того першого дня пройшли ми 25 кілометрів. Вже зовсім стемніло як дібралися в Люботин і розшукали хату садівника, до якого був у нас лист від тітки Марії. Вона була обласним аґрономом в галузі садівництва і вони добре зналися. Довідавшись хто ми, нас тут привітно прийняли. Хата була тепла і чиста, а вечеря, як на той час, багата: варена в лушпинні картопля, квашені огірки і помідори та добрий, житній хліб. Змучені тяжкою дорогою, ми зараз по вечері заснули міцним сном. Прокинулися вже як соняшне проміння просвічувалось у вікно крізь фантастичні, морозні візерунки. Знадвору в хату ввійшов господар: “Але ж морозець вдарив, 35 градусів, а снігом завіяло всі дороги, що й не видно”. Таке звідомлення про погоду нас не врадувало, але треба було вставати і збиратися в дорогу. Одяглися якнайтепліше, зав’язали голову великою хусткою низько над чолом, а малою перев’язували ніс, так що відкриті були лише очі й уста — це захист, щоб не відморозити обличчя. Вийшовши з подвір’я, відразу провалювались по коліна у сніг. Дорогу так замело, що пізнати можна було тільки по телеграфічних стовпах, де-не-де виднівся якийсь відважний подорожній. Яскраве сонце відсвічу вало на снігу блискучими зірками — діямантами, що сліпили очі. До того лютий мороз. Тяжко було тягнути санки, пробиваючи дорогу в глибокому снігу з мішками на плечах. Добра вечеря і спокійна ніч додали нам трохи сили, однак все тіло боліло. У той день ми пройшли тільки 14 км. і ще за дня почали шукати де б переночувати. В багатьох хатах відмовляли, бо людям вже набридли подорожні-міняльщики, їх щоденне стукання у двері на нічліг. Нарешті одна жінка впустила нас — заплатили їй вишиваним рушником, бо гроші не мали ніякої вартости. Це була бідна жінка, то ж і вечеря була бідна, не як у садівника. На третій день ми знову йшли, дорога була вже трохи промощена. Дійшли до якогось великого села. Знову ж знайшли нічліг у дуже бідної жінки, у неї не було що їсти. У хаті не було світла і було холодно. Голодні, полягали ми на солому на глиняній долівці. Я ще чула, як по підлозі бігали миші, яких страшно бриджуся і боюся. Допомогла заснути сильна втома, вона тяжкою лапою накрила все, потягнула в байдужу підсвідомість. Наступний ранок, 21 березня — день мого народження, зустрів нас непривітно. Мама побігла на місцевий базар, щоб роздобути щось їстівного. Принесла кілька карто плин, але вони були примерзлі і, коли ми їх зварили, були глизяві та мали неприємний солодкавий смак. Хоч які голодні, не могли це їсти. Чомусь зовсім не пригадую наступних пару днів, але якось дійшли ми до залізничної станції Полтава- Північ. Коли ми виходили з Харкова, були чутки, що в Полтаві часом вдається сісти на вантажний потяг. Ці надії розвіялися, коли наблизившись, ми побачили стіни залізничних будівель, пообклеювані оголошеннями — “ферботен” — заборонено, за кожним другим словом. Населенню заборонено перебувати на станціях, коліях, у вагонах під загрозою конфіскації майна, арешту а то і розстрілу. Стоять на станції люди з клунками, читають оголошення, радяться і відходять. Відходимо й ми. Місто Полтава звідси приблизно 3 км. на горі, що Сіріє здалека. Треба видряпатися на неї, — у нас є адреса на нічліг до учительки, знайомої тітки Марії. Переночувавши у неї, зранку, рушили далі. Не зупиня лися оглянути історичні місця, тоді в змаганні за життя пам’ятки історії та культури не здавалися такими важливими та й не думалось тоді, що раз розпочата дорога на захід, віддалятиме нас все дальше від цих місць. Від села до села переходили ми мальовничою Полтавщиною в напрямку на Кременчук де, як розка зували люди, зберігся ще міст через Дніпро, а нам же треба на правий берег. Залишилися у пам’яті чепурні, білі хати, куди ми заходили “перепочити” в надії чимсь підкріпитися. На стрічці пам’яти лишився спомин: ясна, простора світлиця, в куті над іконами і над вікнами вишивані рушники, сіроока, привітна господиня. Сім’я обідає і ми з ними край столу. А на столі округла хлібина, глибокі тарілки запашного борщу з велизезними полтавськими галушками. Здавалося нам — ідилія. Десь за селом, у полі, дорогу перетинала залізниця, стояв вантажний потяг з відкритими, порож німи вагонами. Паротяг визначав напрям на південь, на Кременчук. Подекуди з вагонів визирали “міняльщики”. І знов спокуса — під’їхати, хоч трохи скоротити дорогу потягом. З трудом видряпалися у відкриті двері порож нього, товарного вагону. Не встигли й подумати, чи добре вчинили, як заскрипіли колеса і потяг рушив. їхали якийсь час (годинника в нас не було) аж стемніло. Раптом заскреготіли буфери, рух припинився. Виглянули з вагону, — довкола темнота, тиша, ніч. Дуже похолод ніло. Без зміни, без руху здавалось час зупинився і не минав. Щоб не замерзнути, ми почали ходити по вагону, нога об ногу стук, стук. Оце стукання і накликало на нас біду... Скоро за вагоном почулися тверді кроки, заблискала по всіх кутках ліхтарка. У дверях з’явилася постать молодого поліціянта, що мабуть пильно викону “HALUE ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1999 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
