Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
повдягались ми скоренько і, не чекаючи “запрошення на сніданок”, зникли з хати, мов тінь. Вже на подвір’ї подякували доброму господареві, а він, усміхаючись докинув: “Маєте щастя, вночі почала ломатися крига, рушив Дніпро”. Була це Черкащина, серце України, козацької слави оспіваний край. Ніби стрічкою вздовж Дніпра про стягнулись прегарні села. Чепурні, біленькі хати з роз мальованими по-своєрідному віконницями й дверима потопали в садках. Потепліло, починалася весна. На чистому, блакитному небі з’явилося ласкаве сонечко, пригріло. Зацвірінькали птахи, задзюрчали струмки і цілі потоки розтопленого снігу вкрили подвір’я й вулиці. Вже вранці, щойно вийшовши з хати, ми змушені були вступати в ледяну воду, часом аж по коліна. Саночки вже не були придатні, натомість додався тягар на плечі. Було тяжко просуватися вперед, доводилось частіше проситися до хат щоб відпочити, погріти ноги. Але взуття не висихало. Така подорож тривала до самих Черкас. Пригадую, що селяни в цих околицях були привітніші, легше було дістатися на нічліг і нічого за це не треба було платити. Частували нас, зовсім чужих їм людей, щедро, а навіть давали часом по чарці горілки-самогонки щоб запобігти перестуді. Дійсно — це чудо, що ми за всю подорож не похворіли. Зарізьбилося в моїй пам’яті обличчя молодої жінки-господині, до якої в хату ми попросилися “перепочити”. У хаті було чисто, ясно, чепурно. А ми брудні, забрьохані, взуття зовсім мокре й розлізле. Присіли коло дверей, на край лавки. Але, ні. Жінка посадила нас за стіл і, уявіть собі, витягла з печі запашну печену курку. "їжте, людоньки, їжте", — припрошувала. Ми ж знали, що курка тоді була лише на свято, або для хворого. Не зловживали її гостинністю і трошки попоївши переконували, що зовсім не голодні. Не легко повірити, що моральна засада “нагодувати голодного” так глибоко закорінена тут, серед населення, яке само багато терпіло. У Черкасах нам порадили пробувати щастя на залізниці — ніби тут німці менше присікаються, що людям вдається під’їхати вантажним потягом. Коло станції багато подорожніх з клунками, торбами на плечах. Від них довідалися, що один з вантажних потягів буде їхати у напрямі Фастова, а це ж в нашу сторону. Пішли ми з іншими поза станцію трохи далі, де той потяг стояв і видряпались, сховалися в порожній вагон. За якийсь час потяг рушив і їхав кілька годин, аж зовсім стемніло. Була, як то кажуть “глупа ніч”, тобто хмарна, без місяця і зірок. Під’їздили до якоїсь станції і потяг зупинився. Попереду почулися крики, лайка, постріли. В одну мить люди з вагонів кинулися врозтіч. Вискочили й ми, відчули під ногами рейки. Раптом в пітьмі з’явилося світло ліхтарок, гупання ніг і часті постріли зовсім поблизу нас. Ми впали на мокру землю край насипу, де під ногами ґрунт стрімко спускався вниз і так чекали доки вщухне стрілянина. Це німці робили облаву. Я відчула, як мама дрижить цілим тілом. Тоді вперше в житті я перебрала “провід”. Тримаючи її сильно за руку, я почала обережно просуватися вперед. В пітьмі з’явилися обриси станції, слабо освітлений напис “Фастово”. Тепер ми знали де ми є. Звичайно, на станцію не пішли, а навмання скрутили вбік в якусь вулицю. Може наші очі звикли до темноти, але якось тут було видніше. В деяких хатах світилося. Почали стукати, проситись на нічліг. Місцями ніхто не відчиняв, не виходив, лиш гавкали собаки, а дехто виганяв нас з лайкою. Так обійшли ми довжезну вулицю, просилися пересидіти ніч в сінях чи в сараї, але ніхто не впускав. Це була Великодня субота і люди приготувалися до свята, все вичистили, дехто збирався до церкви, — то ж чужі брудні подорожні були зайві. Ми не мали вже сили іти далі, та й не знали куди. Сіли зі своїми клунками під парканом біля якоїсь хати. Було мокро, вогко і страшно холодно. Просиділи так до світанку. А як розвиднювалося — верталися люди з церкви. Ми розпитали їх про дорогу на Коростень, на наші Чоповичі. Вже на окраїні містечка постукали у двері хати, що виглядала якось привітнішою. Відчинили старші вже віком чоловік і жінка, і ніби зраділи нам, прошакам, щоб за старим звичаєм прийняти, пригостити подорожнього, та ще й у світлий празник Воскресіння Христового. Роздягли, посадили нас до святочно накритого столу, розговілись з нами свяченим яєчком, паскою. Так підкріпившись, ми знову вирушили в дорогу, зігріті людською добротою і сердечністю. Розпогодилося, пригріло сонце, на деревах, кущах з’явилися перші ознаки весни. Наближалися додому. В одному селі, що може 50 км. від Чопович, довідалися, що мій дідусь живе і дім наш зберігся. Дідуся знали далеко поза Чоповичі. Був добрим і чесним аптекарем, багато помагав селянам ліками і порадами, всі його любили. Ми почувалися вже як в ріднім краю, скрізь нас добре приймали. Під кінець подорожі довелося нам перейти ще один іспит. Наближаючись до рідних околиць, зайшли ми в густий, сосновий ліс. Дорога тут, зовсім вузька, була покрита водою, а місцями лежав ще не розтоплений сніг. Зі здивуванням побачили, що дорога стала доріжкою і зовсім зникла. Її перетинав з півтора метра широкий рів, заповнений ледяною водою. Не було мови щоб цей рів перестрибнути. Почали ми “шукати броду” десь де канава вужча. Але скрізь так само; та й через кущі, густо порослий молодняк пробиратися тяжко. Ну хоч сідай та плач. А тут знаємо — вже близько додому. Постояли, подумали і вступили в ледяну воду по пояс, можна сказати “скупалися”. Не довелося вже довго йти, як ліс порідшав, між деревами показався (о, диво!) знайомий краєвид — наша річка Ірша, тільки тепер багато ширша і повновода. По ту сторону так добре знаний берег, де влітку ми часто ходили купатися. А на обри, як завжди, виднілися вершки високих тополь коло нашого дому. На щастя, нас помітив чоловік, що проживав поблизу. Перевіз нас човном на другу сторону і, дивувався, коли почув, що ці обідрані, мокрі жінки, це дочка і внучка старого аптекаря, діда Вонсовича. Не взяв від нас заплати. Ще два кілометри і ми вдома. Церква, місток і ось наш сад, без паркана до вулиці, з покаліченими деревами і рідний дім. Через сад, вгору, пішли навпростець, побачили у вікні дідуся, замахали руками. Та він нас не пізнав, не сподівався, думав, що то жінки- жебрачки простують до хати. Знесилені до краю, раділи, що ми вже там, де наше місце на землі. І так щасливо скінчилася наша Одіссея. Трохи завдячуємо щастю, а більше тим добрим, співчутливим людям, які в жорстокий час воєнної хуртовини жили за Божим законом про “свого ближнього”. Продовження в наступному числі. 14 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1999 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
