Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
МИ - УКРАЇНЦІ! Хіба сховати нас в могили? Ми зацвітемо й там Барвінком. Дає мені Вкраїна силу. Я — українка. Є найсвятіше — рідна хата. І поля батьківський загінець. Тобі про рід вкраїнський дбати. Ти — українець! Цвіте калина Між тернами... І рідно пахнуть чорнобривці. Спинивсь Чумацький Шлях над нами Ми — українці! АНТОНІНА ЛИСТОПАД НЕОНІЛЯ ЛОЩЕНКО-ВИНЯРСЬКА “В ДОРОЗІ ДОДОМУ” ЧАСТИНА II (Продовження) Вже вечоріло, коли доходили до села. Дорога вела крутим берегом, вітер, різкий і холодний, все дужчав. Швидко темніло. Почали проситись на нічліг, пропонували заплату, але від хати до хати відповідь — “Ні, та й ні, багато вас тут вештається”. Село називалося “Мачухи” і назва себе виправдувала. До сусіднього села було далеко, то ж вся наша надія зачепилася за останню на окраїні села, трохи похилену на один бік хатину. Проймав страх: а що як і тут не впустять? Двері відчинила старша жінка: “Подорожні? — Ой, лишенько, заходьте мерщій, бо он як дме. Ви з Харкова? А моя дочка пішла туди шукати чоловіка. Казали сусіди, що бачили його в полоні під містом. А мені лишила дитину і щось її вже довго нема”. Ми не поспішали оповідати, що бачили і що знали, бо не хотіли відбирати у неї одне, що залишилося, — надію. При світлі каганця розглянулись, побачили як бідно, убого у цій хаті. Господиня поділилася з нами звареними картоплинами і післала сушитися — спати на піч. Я довго не могла заснути. Цілу ніч над кручею, де стояла хатина, ревів і стогнав не Дніпро (як у Шевченка) а шалений вітер. Незабутня, остання ніч на Лівобережжі. Вранці лишили в тій хаті щось зі свого "маєтку” та щиро дякували за порятунок. — “Старайтесь перебратися чим скоріше через замерзлий Дніпро, бо цей вологий вітер віщує, що скоро крига зрушиться”, — раділа жінка. Дорога вела то горою, то знову спускалася вниз до ріки. За примерзлим верболозом простягався широкий, студений Дніпро, покритий білою кригою. А по той бік — пологий, лагідний берег з хатами й садками запрошує, манить. Самі ми не відважувалися, не знали де ліпше переправлятись. Десь пополудні натрапили ми на якусь сім’ю, що лагодила сани, щоб переїхати на другий берег. Сани наладовані, місця нема, то ж нам порадили триматись за саньми ззаду. Чи трапиться ліпша нагода? Місцеві люди знають де крига міцніша, де легше перейти. Вирішили, пішли. Спочатку помалу, а потім посувались скорше. Швидко перебираючи ногами по нерівній кризі, ми заледве встигали за саньми, захекавшись просили сповільнити їзду. Груди стискало тисячами кольок, але страх залишитися позаду гнав нас вперед. Нарешті сповільнення і — твердий ґрунт під ногами. Свідомі досягненого, радіємо, що ми вже на Правобережжі. Розглянулися. Повище берега протоптана стеж ка веде у садок, поміж розлогі, безлисті тепер, яблуні та груші, а далі вишняк, подвір’я і хата. Підходимо. Господар з синами рубають дрова. — “Добрий вечір вам”, — кажу, хоч ще і не смеркається. — Розгинається дядько, дивиться на нас згори якось лагідно, так ніби у вус посміхається. Це додає нам відваги. — “А чи не пустили б ви нас, дядечку, переночувати?” — питаю несміливим голосом, хоч з ноткою надії. — “Ну а якже, люди добрі, ходіть, ночуйте”, і вже провадить в хату, витягає з печі ще теплий борщ, годує нас, а сам розпитує звідкіля і куди наша дорога. Так трохи побалакавши, казав скидати нам валянки (чи щось на те подібне) та лізти мерщій на піч. — “Сердита у мене жінка, як прийде і побаче, що я вас впустив, буде сваритись. А ви тихо сидіть і вдавайте, що спите.” Прикро зробилося від такого попередження і воно скоро потвердилось. Прий шла додому баба і, довідавшись про “непрошені гості”, сварилася, бубоніла, кидала горшками і кочергою, а ми тихо сиділи на печі, мов миші. Як почало розвиднятися, НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1999 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
