Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ніякої провини. Як на гріх, тоді ж опублікували рецензію на вірші того ж Р. Кудлика за кордоном. Думка двох рецензентів, котрі жили у різних містах Европи, співпала, хоча й ніколи не були вони знайомими. Знову виклик й розслідування. А чи, часом, М. Білан не має знайомих, зв’язків з Мюнхеном! У часописі матеріял зняли, але, при ятель Маїн, журналіст Юрій Малявський встиг “прокрутити” рецензію на радіо. Цей “злочин” розмовами вже не закінчився. Ю. Малявського зняли з роботи на радіо. Звільнили з редакції журналу “Жовтень” й Р. Кудлика. Майю “пішли” з часопису (після звільнення з “Вільної України” недовго працювала там). На щастя, тодішній редактор газети “Львовская правда” Василь Руденко, запропону вав роботу. Це було у 1964-1965 роках. Здавалось, нарешті й працювати зможе спокійно. Та де там. У часописі “Жовтень” опублікували написану нею раніше рецензію на збірку Василя Симоненка “Ви но з троянд”. Василя дуже добре знала, бо вчилася в університеті у Києві на одному з ним факультеті. Паралельно побачила світ ще одна її рецензія на книгу відповідального секретаря “Львовской прав ди” Єгорова, яка була негативною. А їй же йти туди працювати! Отож, коли прийшла у редакцію, зуст ріли її вороже. Завідуючий партійним відділом і заступник редактора водночас, почав істерично кричати й тицяти в обличчя рецензію на книгу В. Симоненка. Вже вкотре звинуватили у націона лізмі. Звичайно, на роботу не взяли. Оббивала пороги, шукала роботу. Пропонували читати курс лекцій з історії КПРС.1 Відмовилася. Не мала ніко ли в своєму характері ні крихти пристосуванства. Приятелі з цією' "хибною” рисою сиділи по таборах, та й так звана “воля” того часу — суцільний табір тоталітарного імперського режиму. Майже у всіх — роздвоєна психологія, подвійне життя: життя на роботі й “життя вдома на кухні”. У важкі для мислячої людини часи за нею, як і за багатьма іншими творчими людьми, пильно стежили. Був випадок, коли пожбурений у неї камінь із свистом пролетів близько скроні й зачепив волосся. Певні служби у такий спосіб “виховували”... Жах прой має, як могла піднятись рука на тендітну, лагідну, чуйну жінку, матір малих дітей? Через три роки безробіття у 1968 р. запропонував роботу директор республіканського видавництва “Каменяр” Петро Інгульський. Розпо чалися щасливі й нещасливі, світлі й затьмарені будні і свята у видавництві. Завідувала редакцією краєзнавчої літератури. Укладала такі пляни й вміщувала в них такі видання, щоби показати людям незнані сторінки краю. Включати у пляни видання про архітектуру й мистецтво давнього Львова було складно, бо ж вимагали видань про сучасніть, про “ с о ц іа ліс ти ч н і перетворення”. Та все таки М. Білан знаходила шляхи, аби видати книгу, залучала до співпраці авторитетних, іменитих лю дей, котрі могли б стати авторами заплянованих видань. Так були “проштовхнуті” “Архітектурний заповідник Львова”, “Музей архітектури і побуту під відкритим небом у Львові”. Вийшли друком “Площа Ринок” (автор — Борис Возницький), “Кап лиця Боїмів” (його ж), “Олеський замок”, “Відгомін віків”, “Львів туристичний” (М. Білан). Ці книги відзначаються гарним художнім оформленням, багато ілюстровані, змістовні, та головне — напи сані вони з любов’ю до рідної землі, з глибоким знанням історії, культури. Майя Білан “пробивала” у Києві, маючи там на відповідальних посадах своїх однокурсників і однодумців, серію книг: “Ансамбль вулиці Руської”, “Ансамбль вулиці Вірменської”. Мріяла видати серію книг про стародавні історичні архітектурні комплекси Львова, про міста Західної України, що мали в давнину самоврядування. З Павлом Жолтовським, відомим українським мис тецтвознавцем, заплянувала видати “Пам’ятки дерев’яної архітектури України". Але цим творчим плянам не таланило реалізуватись. Вже видану книгу “Ансамбль вулиці Русь кої” віддали на рецензію в Інститут історії АН УРСР. Рецензія була нищівною — книгу назвали націоналістичним виданням. Прискіпувалися, чому у книзі нема слова “радянський”, чому книга двома мовами — російською й українською! Хіба ж тільки російською не зрозуміють?! Чому в ілюстраціях подається зображення хреста, вітражі П. Холод ного, чому описують діючу церкву і т. п. Видання вже розійшлося у південних областях України, а ті, книги, що не встигли потрапити до покупця, повернули з книгосховищ, магазинів й винесли їм вирок — порізати на січку. Як свою дитину, намагалась М. Білан зберегти книгу. Допомагали друзі з Києва. Існував вихід віддати її до Москви й продати туристам. Але львівські манкурти таємно, міняючи дні й години, склад робітників, призна чаючи різні комісії з людей, котрі мали би бути присутніми при страті книги, таки знищили оте дитя. Почувала себе так, ніби їй відтяли голову. Настали важкі часи. Багато знайомих, які вважали колись себе її друзями, почали при зустрічах переходити на інший бік вулиці. Але справжні друзі підтримували. І це надало сил вижити морально. Матеріяльно було ж ой, як скрутно, бо щомісяця одну третину платні вираховували в рахунок знищеного видання. Нікого ж бо не цікавило, яким чином нагодувати двох синів (один студент, другий — школяр), допомогти старенькій матері. Та й здоров’я після запалення легенів було не найліп шим. Не боялись приходити додому Микола Петренко, який ще дитиною пройшов німецькі концтабори, Роман Кудлик, Галина Якуб’юк з “Каменяра”, друзі з “Вільної України”.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
