Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
іншим на селі загрожувало доносами, прикрощами від поліції та по службі, аж до втрати посади, а то навіть і судом, тюрмою та засланням —”за розповсюдження українського друкованого слова”. Так було в 1900-их роках.17 Зате дозволялося тримати й давати читати іншим такі ’’лубкові” макулятурні копійчані видання, як збірки ’’хахлацьких” анекдотів (’’Торба реготу”, ’’Побрехень ки”...), сонники й релігійно-моралізаторські в монархіч ному дусі брошури, російські макулятурні видання ”из малороссийской жизни” (здебільшого переробки по вістей Гоголя, як ’’Страшна помста” і ін.), українсько- московські співаники і тому подібний мотлох. Отже, завдання членів ’’Жіночої громади” було ро бити списки брошурок і книжечок, які підходили б до рівня малоосвіченого сільського читача й давали б йому знання й культурну розвагу в зрозумілій формі. Для цього треба було переглядати весь мотлох ’’хахлацької” макулятури, в якому губилися окремі дійсно вартісні брошури, читати ці брошури й складати на кожну з них рецензію чи аннотацію. Ці рецензії мали пізніше бути прочитані на зборах Громади, де обговорювали їх, оці нювали (і зміст рецензії, і її мову, яку, коли треба, поправляли) і вирішували, чи варто було брошуру три мати в списках книжок для бібліотечок, для котрого читацького рівня її ліпше використовувати.18 Картки з рецензіями йшли до каталогу української книгарні жур налу Киевская Старина — єдиної тоді не лише в Києві, але й на всю підросійську Україну. Виникала нова, мовна проблема писання рецензій: хоча члени ’’Жіночої громади” походили зі свідомих, інтелігентних українських родин, далеко не всі вони (а особливо молодь) вміли писати грамотно рідною мовою. В школі вони вчилися й звикли писати тільки по-росій- ськи, отже, й їхній спосіб думання й висловлювання та запас слів різнився від народного українського. Про буючи писати свої рецензії, вони дуже скоро відчули, що перед ними виникло ще одне завдання — навчитися добре писати рідною мовою. А написане треба буде читати перед іншими членами Громади, і доведеться червоніти за своє писання, якщо будуть присутні члени- письменниці: Одарка Романова, Марія Загірня, а що вже робити, коли прийде Людмила Старицька-Черняхівська зі своєю вбивчою льорнеткою й ущипливо-іронічними зауваженнями!19 Це почало турбувати молодь вже відразу після заснування Громади. Так, на зборах у помешканні Ва силя Пилиповича Степаненка над книгарнею Киевской Стариньї була спеціяльна розмова на цю тему. Присутні були сам господар хати Степаненко, його дружина Марія — голова зборів, Галя Лисенко, Ганна Чикаленко, Євге нія Щербаківська та ще дехто. Вони радилися зі Сте- паненком і висловлювали свої побоювання писати українською мовою. Степаненко радив їм учитися пи сати, вправляючися в перекладанні по-українськи з ро сійського тексту для себе, беручи для початку щось недовге й нескладне. Чим більше такої практики вони матимуть, тим легше буде їм працювати далі й писати самостійно.20 Крім того, Степаненко рекомендував їм звертатися за порадами до філолога Євгена Костьовича Тимченка (1866-1948). Тимченко, разом із своєю дружиною, членом ’’Жіночої громади”, Марією Кістяківською-Тимченко, близькою своячкою Володимира Антоновича, мешкав тоді в домі Антоновича. Домовилися про день зустрічі з Тимченком і члени ’’Жіночої громади” Галя Лисенко, Ганна Чикаленко і Євгенія Щербинська пішли туди. Там вже зібралося чимало народу: сам Тимченко, з пишними козацькими вусами, за які студенти прозвали його ’’Котиком”, студент-медик Мережвінський і два- три молодих студенти. Вони ставили Тимченкові питання про те саме, що цікавило й дівчат із ’’Жіночої громади”, а той докторальним тоном, весь час злегка посміха- ючися, відповідав. Головне, що підкреслював Тимченко, це була потреба уникати русизмів. ”Ми так звикли до московської мови”, — казав він, — ”що не помічаємо, як ми українські слова перемішуємо з московськими і цілком губимось, коли нам треба ска зати якесь ужиткове слово не по-російському”.21 Відпо відаючи на запитання Тимченко казав, які слова треба вживати замість російських, але відповіді його були сухі, лаконічні, часом трохи іронічні. Він не вдавався в деталі, не пояснював, чому він пропонує те чи інше слово, а просто казав ’’треба ось так!”. Для слова "подвал” він подав ’’сутерен” — французьке слово, якого на селі, ясна річ, ніхто не зрозумів би. Дівчата мали небагато користи від тієї візити. Ця зустріч з Тимченком невипадково була влашто вана в домі Антоновича. Попри те, що він там жив, було відомо, що поліція настільки звикла до частих великих зібрань гостей у Антоновича, як і у Миколи Лисенка, Михайла Старицького і Євгена Чикаленка, що перестала зважати на них22 Значно більше допомогли молодим членам ’’Жіночої громади” розмови з Іваном Матвійовичем Стешенком (1873-1918), братом Марії Степаненко й чоловіком най молодшої доньки Старицького Оксани, члена Громади. Стешенко нещодавно скінчив філологічний факультет Київського університету й був добре обізнаний і зі ста рою, і з новітньою українською літературою, так само як і з світовою. Він розповів їм про сучасні течії в західньому українському письменстві, що наслідували європейський символізм та імпресіонізм. Дівчатам стало ясно, що нема сенсу гаяти час на студіювання й писання рецензій на твори таких новаторів, як Ольга Кобилян- ська, Василь Стефаник або Марко Черемшина (які, до того ж, вживали слова й звороти західніх говірок, незро зумілі на Наддніпрянщині), або на модерністичні опо відання й екзотичні вірші Агатангела Кримського: вони будуть просто незрозумілі селянам.23 Із розмов зі Стешенком вони зрозуміли, чому старші члени Громади стояли на тому, щоб давати українському селу твори старших письменників: Г. Квітки-Основ’янен- ка, П. Куліша, Марка Вовчка, переклади деяких казок Г. X. Андерсена, зроблені Михайлом Старицьким, опові дання І. Нечуя-Левицького, Грінченка і т. п., а з віршів — твори І. Котляревського, С. Руданського, байки Є. Гре бінки й Л. Глібова, не кажучи вже про твори Тараса Шевченка. Сучасних письменників не завжди розуміли навіть деякі наші літературознавці, наприклад, Сергій Єфремов їдко розкритикував і висміяв новелі Ольги Кобилянської, не зрозумівши тонкої аналізи психічних НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1998 З
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
