Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
правдиві обличчя її монументальної прози. Як і кожен істинний творець, вона була пророком. Ще задовго до особистої драми, драми, що стосу валася її творчої індивідуальности, ще до війни вона передбачала не тільки русифікацію внаслідок штуч ної міграції зі сходу на захід (результати якої тепер очевидні і в Чернівцях), але й тотальну американі зацію всього світу: ’’...надходять такі часи, — пише письменниця в повісті "Повнолітні діти”, — коли силь ніші народи ковтатимуть меньші, слабші, культурно й економічно змітатимуть з лиця землі, як невигідну заваду на шляху свого розвитку, не гарматами, не отруйними газами і не спеціяльними законами, а культурною перевагою. Почнуться, це я вам кажу, Хрестові походи культуртреґерів на своїх слабших сусідів". ("Повнолітні діти”). Щоб зберегти відчуття реальности рідної землі Батьків, по якій так любила ходити босоніж, вона замкнулася, та не в броньованому панцирі відчу- жености, а в ілюзорному світі свого дитинства. А дитинство — це, насамперед, її Буковина. Не можу не процитувати тут рядків з повісті-есе Романа Го- рака ’’Таємниці Ірини Вільде” ("Дзвін” NoNo 7-8, 1995 p.): "Дивовижно ідеалізувала свої дитячі роки, свою сім’ю, хоч я достеменно знав що все це було ілюзіями на теми сім’ї. Вона сама твердила і сама вірила, що виросла в ідеальній сім’ї, де все було в чудовій гармонії: відносини батьків і дітей, односельців до її батьків. Оповідала про це вперто, багато разів, як старий анекдот. Часом здавалося, що вона тими опо відями ніби просить, аби їй повірити, що справді все так було, як вона каже”. Тепер, через багато років, я, нарешті, можу собі пояснити її радісне збудження, що межувало з хво робливою екзальтацією, коли вона очолювала наш похід до Заставної, на буковинське весілля, коли просила мене, дванадцятилітню, сісти за старе форте- піяно, (тоді, вона ще мешкала на Кривоноса 33), і грати. Я шпорталася, граючи свої нехитрі композиції — вона ж плакала. Пізніше, коли вже навчалася в Чернівецькому музичному училищі, не проминула нагоди піти зі мною до моїх родичів, які тоді мешкали в будинку, через дорогу від музею Ольги Кобилян- ської. І знову збудження від спогадів про часи пану вання старенької Австрії, і ми чомусь сидимо не у вітальні, а у великій охайній кухні, де рядком викла дене начиння, певно ще також австрійське — мідні миски, всілякі млинки та "мойзери” і пахне цина моном, мускатним горіхом і ще якимись смачними речами, а вона знову сміється і плаче, і записує щось до свого нотатника. Коли навчалася у Львівській консерваторії, запро сила мене до себе в гості, вже як молодого по- чатківця-літератора щоб увести в коло відомих пись менників, які називали її ’’нанашкою". Серед них були: Роман Іваничук, Ніна Бічуя, Володимир Яворівський, Дмитро Герасимчук. Ми сиділи на великій білій бара- НАШ АВТОР Софія Майданська. Sofia Maydanska. Українська письменниця, драматург, публіцист, перекладач Софія Майданська народилася на засланні (Свердловська область), в родині репресованих батьків. Закінчила Львівську консерваторію та Вищі літературні курси в Москві. Автор семи поетичних збірок, повістей — "Про дівчинку яка малювала на піску" (1991), “По той бік студеного плину" (1992), “Провідна неділя” (1995), романів — “Діти Ніоби" та “Землетрус" (1998), книжок для дітей, п’єс, автор лібретто ораторії “Святий Дніпро" (муз. Валерія Кікти), автор сценарію Першого фестивалю української сучасної пісні та популярної музики “Червона рута” ‘89. Лавреат літературної премії “Благовіст". Член Спілки письменників України. ниці, привезеній з Буковини, їли кишку, начинену буковинською кукурудзяною крупою, запивали уз варом із сушениць, які, певно, сушилися в Дорі, але також називалися буковинськими, а потім я вперше прочитала на людях свій вірш, написаний під вра женням бачених у неї грубих фаянсових мисок, роз мальованих жоржинами і півнями, вони були роз кладені на довгій полиці, під самою стелею. Я читала: На тарелі когутики, Здойми, синку, ми бисажки, Ще й червона ружа, Боля плечі дуже... А Дарина Дмитрівна заохочувала: ’’Читай! Читай, синку! Де, де, хто такий, як ми, буковинці!..” Колись у тузі за Буковиною Паулю Целану при марилося, що "осінь принесла вістку-листок з україн ських схилів” — він пішов шукати "серце своє, щоб ним плакати” і, не знайшовши, кинувся в Сену. Ірина Вільде шукала розуміння і також не знай шла: ”У моїй батьківщині осінь ходить босоніж, опере зана бабиним літом, з червоною калиною в русявій голівці... Але пощо я буду говорити вам про неї, коли ви не тужите за нею, коли вона для вас така далека й така недійсна?..” Буковина була її оберегом, тонко вирізьбленим образком Святої Матері, яку вона завжди носила на грудях. Київ, травень 1997 р. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
