Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
стала її єдиним ’’сховком”, найреальнішим світом, в якому вона замикалася, рятуючись від дійсности, що починаючи з 1939 нагадувала моторошний сон. А тоді, 1922 року, обоє були вчительськими дітьми з Веренчанки: вона щойно вступила до гімназії, він вже навчався в п’ятій клясі, грав на фортепіяно і ”за німецькою модою, носив ще короткі штанці”. ’’П’ятнадцять, рівно п’ятнадцять зелених років і одне зелене літо у буковинському селі — і все. І — все. Ні, не все. Є ще шкатулка спогадів, яку я вже сорок п’ять років зберігаю з такою ревністю, як фотографію матері. Інколи, залишаючись сама з собою, виймаю шкатулку із сховку, відчиняю і ще раз наново дивуюсь, що спогади в ній ні крапельки не втратили своєї росяної свіжости. ...Ми з Тобою переступаємо межу пересічного віку нашої доби, а мої діти самі вже мають дітей... А проте й тепер ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичною гармонією краси, чи у вуличному русі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простя гаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу.” ("Тобі”, ’’Окрушини” 1969 p.). Та невідворотньо наближається повноліття, наближається пора, коли за законами природи і сус пільства, час ставати на власні ноги, на власні крила. І саме в цю найпрекраснішу пору, коли відчуваєш повноту сил і незмірне бажання до дії, до позитивно го самоутвердження, раптом на своїй, ідеально вимріяній дорозі, яка, звісно, обов’язково повинна бути кращою ніж пилюжний, вибоїстий гостинець від Веренчанки до сусіднього села, ти знагла пізнаєш перше розчарування, першу зраду, першу брехню, перший страх, хоч іще не здогадуєшся, що ”де панує страх, там мусять мовчати почуття справедливости і співчуття”. (А. Крістензен ”3 філософії політики”). На цій дорозі до зірок ти стаєш очевидцем, спів учасником, або жертвою боротьби за найправедніше вчення, чи найдемократичнішу ідею рівности, яка в руках своїх фанатичних адептів— новітніх Кальвінів стає жорстоким знаряддям тортур душі й тіла. Як зазначав Стефан Цвейґ у своїй книзі ’’Совість проти насильства”: ’’Всі диктатури починаються з ідеї, але кожна ідея набуває форми і забарвлення тієї людини, яка її втілює”. Наша історія багата на "перетворення” світлих ідей в заґратовані душогубки. В часи, коли суспільство корчиться в муках та кого перевтілення, найважчі випробування випадають на долю творчих особистостей і особливо таких, як Ірина Вільде — їхня природа не піддається мімікрії. Італійський поет-герметист Еудженіо Мантале, ряту ючись від вальпурґієвих ночей Мусоліні, сховався під створений ним самим "Панцир каракатиці”. Куди ж було сховатися їй в країні, де "на всіх язиках все мовчить, бо благаденствує”, куди подітися ”на нашій, не своїй землі”, де тільки-но покинувши поріг отчого дому, сповнена хвилюючих, юних сподівань, вступає до Чернівецької гімназії і відразу зазнає перших при нижень тільки за те, що ’’навіть проформа” не бажає вона — українка записатися в "карті мельдунковій” румункою, а ще через кілька років у тодішньому польському Львові, не хоче стати полькою, потім у німецькому Львові, після розправи над її чоловіком, залишившись одна з двома дітьми, не скористалася правом "фольксдойчера”. Нарешті куди вона могла сховатися від кривавої більшовицької інвазії, що в’їхала на добре випробуваній в 32-37 роках машині терору, підминаючи на своєму шляху все мисляче, здатне виявляти волю, чи бодай прагнути до неї. Та машина із серії абсурдно-макабристичних жахів, яку не придумала б і штудерна фантазія Кафки, — примушує невинних дітей зізнатися в нескоєному ними злочині — вбивстві Галана. Хлопців розстрі люють, а потім, використавши вже заїжджений сце нарій, яким послуговувалися, вбивши Кірова, з бру тальним цинізмом розправляються з інтелігенцією Галичини, товарняками відправляючи її до ’’білих ведмедів”. Вона бачила тих переляканих дітей, знала їхніх батьків. Пів Львова пересадили, її ж поки що не чіпали. В лябораторіях, де препарували людську гід ність, добре знали, що найбільших мук вона зазнає тоді, коли її, письменницю, яка не зможе себе за хистити словом, палитимуть нищівні, понурі погляди німих людей — тіней, які проходитимуть крізь неї залишаючи наодинці з смертельним відчаєм. Як Го- голівський Остап, витримавши тілесні муки, не виніс найстрашнішого — відсутности бодай одного рідного, дорогого обличчя, бо довкола юрмився безликий чужий натовп, крикнув: ’’Батьку, де ти, чи чуєш мене?!”, так і вона розпачливо прошепотіла: ’’Мамо! Мамо! Чим ближче до кінця моєї дороги, тим більше бракує мені Тебе. Чи змогла б ти вивести мене без болісно з життя, як колись, тримаючи за руку, вво дила в нього?.." Залізна рука, що мала загнати стадо щасливих трудящих мас до комуністичної кошари, владно керу вала її правицею, навчаючи писати по-новому. В передмові до п’ятитомного видання творів Ірини Вільде читаємо: "навіть такий великий поет сучас- ности, як Максим Рильський, не одразу оволодів методом соцреалізму”. Доля творів Ірини Вільде нагадує долю фресок Софії Київської, яких для блиску і Глянсу нездари- богомази замалювали олійними фарбами. Щасливий їхній творець, що не дочекався бачити наруги над шедевром своїх рук. Ірині Вільде довелося самій замальовувати свої твори їдкою, плакатною фарбою. І тепер настав час умілим реставраторам відкрити
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
