Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
свічку засвітив! Любко файна! Так ми по Твоїм дарунку стало чудно-добре! Забурлило в душі, зашуміли гори, заговорив Черемош, зітхали степи, а на них начіпляні зразки власної крови-живиці... Запахли трави, застри бали коники, он ці маленькі, дзелененькі, що родяться в травах... Молодичко, люба файна, то-с ми дарунок зробила, то-с ми душу звеселила!.. Трівала-с би, любко, за це!” Крім книги спогадів ’’Співець Гуцульщини” Наталя Семанюк — авторка пари десяків спогадів, нарисів, есеїв про видатних людей — В. Касіяна, В. Стефаника, М. Паращука, Р. Гульку та багатьох інших; її епістолярій кількісно може зрівнятися з епістолярієм П. Куліша чи І. Франка, а за художньою силою хіба що з О. Кобилян- ською чи В. Стефаником. Ось кілька зразків. 27 серпня 1965 року несподівано й короткочасно відвідав музей О. Гончар. Семанюкова схотіла гідно зустріти видатного письменника і повідомила вчителів школи. ’’Чекали на вас три години зранку. На Вас чекало багато молоді, вчителів, громадян, та через спізнене повідомлення прийшли вітати Вас з розкішними буке тами квітів, коли Вас уже не було. Були б засипали Вас квітами. Вас очікували і чічки з черемшинівського городчика — м’ята, рута, васильки й улюблені чорнобривці, аж до чудових троянд та оспіваної калини, все було відібране мною і в двох букетах зв’язане для Вас... Я так розгубилася, як пригадала собі, що в город чику, сумуючи, очікують наші квіти, а Вас вже не було... Тому передаємо зараз Вам, дружині, доні і Юрчи- кові букет нашої калини — з найкращими побажаннями”. Її листи вертали віру в людей і в себе сердечній приятельці Лесі Українки — Антоніні Макаровій, що до живала свій довгий вік у самоті та цілковитій немочі — осліпла, оглухла, напівпаралізована й ... забута: ”Я не знаходжу слів, щоб висловити Вам усім свою безмежну та глибоку дяку за Вашу увагу і лист до мене, — писала, зворушена до сліз А. Макарова 25.1.1957 р. — Я зовсім самітня. Через мою страшну глухоту не знаходиться людей, які б згодилися принести жертву — балакати з такою глухою, як я. 17 місяців я лежу тяжко хвора, зовсім самітня, бо не маю ніяких родичів, у страшних муках і ночі проходять дуже важко. Я не можу й хвилини спати, тільки іноді складаю жалюгідні вірші, примірник яких висилаю й вам на спомин”. Через три місяці листування А. Макарова, не вірячи й далі, що на світі існують такі люди, пише: ”Я не можу висловити, як це мене схвилювало: ця увага до мене, такої нещасної, тяжко хворої і зовсім, зовсім самотньої. Я з великою цікавістю читаю Ваші прекрасні, чудові листи. Ви близькі мені душею і мені, читаючи Ваш лист, здається, що ми з Вами давні друзі. Тільки розділила нас відстань, яка перешкоджає бачитись і розмовляти по душі”. До смерти, що наступила 1962 року, регулярно, величезними буквами писала їй листи, кожний раз наго лошуючи на тому, що життя Антоніна Макарова прожила гідно, чесно і принесла велику користь народові: ”Ви принесли в жертву себе цілу, свою молодість, енергію, працю, ентузіязм до шкільної справи зокрема. Та це не пропадає — вічно буде жити в народі... Хай весна принесе Вам, дорога Антоніно Семенівно, подих тепла сонця, аромат фіялок, щебет пташок та дасть сили, а з нею і охоти до життя. Воно таке цікаве, — кожного дня щось нове, гарне дає, а ми Вам про ці новини опові датимемо листами, а Ви слухатимете, як чудесної казки. Добре? А коли до Вас перед віконце повіє вітерець з нашого Покуття, тоді складайте гарні стрічки зі свого минулого. Ви так гарно і ніжно вмієте писати — така Ви, Антоніно Семенівно, ніжна і молода духом жінка, що подай, Боже, нам таких побільше — а яке ж багатство душі у Вас!” Багатьом письменникам Наталя Семанюк була порад ником, першим критиком і надхненням. їй присвячували свої книги, з нею ділилися творчими намірами: "Радію, що Ви вже, вуйночко — читаємо в листі — дуже та й запо рались на своїм ґаздівстві. Мені так кортить пожити все літо в рідних селах та серед гуцулів, аж страх, — писав П. Козланюк. — Мой, мой, як же я си відбив від свої фамілії у цему остогидлому Ильвові! Ади, став такий гордий шандар та й уже до своїх людей не кортить. А пес би ми губи лизав, як спанів оцей Козланюк з Перерова! Але, найко, най він си покаже десь коло церкви або в читальни... Вже му люди скажут та скажут, як не шінувати цей стан, звідки-с узявси. Гей, таже то чорний воріг — і то дивився би день і ніч на таку милу красоту, як наша Гуцулія, а він сидит каменем коло груби в місті, Бог би го побив... Виходить і дійсно таке. Та я вже завізьмуся. Закінчу оце зимою "Юрка” ("Юрко Крук") і на те літо буду вільний, мов птах. Тоді й погуляю опришком по наших горах і долах...” Поезією в прозі називала листи п. Семанюкової Ірина Вільде. І мала підстави. ’’Твого листа, якого не можу назвати інакше, як поезією в прозі, перечитала і довгий час була під його враженням. Мені приємно, тим приємно, що я внесла якусь розмаїтість у Твоє "тюрем не” життя. Знаю, що Твоє здоров’я з кожним днем стає твердше на ноги, і саме тому маю моральне право мріяти про літо і якусь збірку, хоч невеликою компанією, прогульну в Карпати. Хоч би до мене на дачу в Яремче. Хоч дім ще не викінчений, але дах над головою є і під голову щось знайдеться. Жаль мені великого таланту Черемшини, що не розумів своєї молодої, поетичної жінки і затроював собі життя ревнощами. А втім — чи таки зовсім безпідставними? Його жінка подобалась усім мужчинам, які тільки стрічались на її дорозі, бо не могла не подобатись, а цього досить, щоб починав гризти хробак ревнощів. Я десь читала такий вірш... Я сонцю заздрісна, воно гріє на тебе, я заздрісна вітрам, які тебе пестять... А я хіба не ревнувала у своїй юності?! Його до скрипки?! Час утікав, наставав вечір, ми мусіли роз ходитись (лямпа на стіл — панна в хату), а він грав і грав... гаяв той час, який мені належав... мені, а не музиці... Готую збірку мініятюр, і хочу, і думаю про те, щоб подарувати їх Тобі, а не кому іншому, бо Ти, саме Ти, зрозумієш речі, приховані для інших. Цілую Тебе всім серцем. Твоя Вільде”. 60 літ працювала Наталя Семанюкова для блага
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
