Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
свічку засвітив! Любко файна! Так ми по Твоїм дарунку стало чудно-добре! Забурлило в душі, зашуміли гори, заговорив Черемош, зітхали степи, а на них начіпляні зразки власної крови-живиці... Запахли трави, застри бали коники, он ці маленькі, дзелененькі, що родяться в травах... Молодичко, люба файна, то-с ми дарунок зробила, то-с ми душу звеселила!.. Трівала-с би, любко, за це!” Крім книги спогадів ’’Співець Гуцульщини” Наталя Семанюк — авторка пари десяків спогадів, нарисів, есеїв про видатних людей — В. Касіяна, В. Стефаника, М. Паращука, Р. Гульку та багатьох інших; її епістолярій кількісно може зрівнятися з епістолярієм П. Куліша чи І. Франка, а за художньою силою хіба що з О. Кобилян- ською чи В. Стефаником. Ось кілька зразків. 27 серпня 1965 року несподівано й короткочасно відвідав музей О. Гончар. Семанюкова схотіла гідно зустріти видатного письменника і повідомила вчителів школи. ’’Чекали на вас три години зранку. На Вас чекало багато молоді, вчителів, громадян, та через спізнене повідомлення прийшли вітати Вас з розкішними буке тами квітів, коли Вас уже не було. Були б засипали Вас квітами. Вас очікували і чічки з черемшинівського городчика — м’ята, рута, васильки й улюблені чорнобривці, аж до чудових троянд та оспіваної калини, все було відібране мною і в двох букетах зв’язане для Вас... Я так розгубилася, як пригадала собі, що в город чику, сумуючи, очікують наші квіти, а Вас вже не було... Тому передаємо зараз Вам, дружині, доні і Юрчи- кові букет нашої калини — з найкращими побажаннями”. Її листи вертали віру в людей і в себе сердечній приятельці Лесі Українки — Антоніні Макаровій, що до живала свій довгий вік у самоті та цілковитій немочі — осліпла, оглухла, напівпаралізована й ... забута: ”Я не знаходжу слів, щоб висловити Вам усім свою безмежну та глибоку дяку за Вашу увагу і лист до мене, — писала, зворушена до сліз А. Макарова 25.1.1957 р. — Я зовсім самітня. Через мою страшну глухоту не знаходиться людей, які б згодилися принести жертву — балакати з такою глухою, як я. 17 місяців я лежу тяжко хвора, зовсім самітня, бо не маю ніяких родичів, у страшних муках і ночі проходять дуже важко. Я не можу й хвилини спати, тільки іноді складаю жалюгідні вірші, примірник яких висилаю й вам на спомин”. Через три місяці листування А. Макарова, не вірячи й далі, що на світі існують такі люди, пише: ”Я не можу висловити, як це мене схвилювало: ця увага до мене, такої нещасної, тяжко хворої і зовсім, зовсім самотньої. Я з великою цікавістю читаю Ваші прекрасні, чудові листи. Ви близькі мені душею і мені, читаючи Ваш лист, здається, що ми з Вами давні друзі. Тільки розділила нас відстань, яка перешкоджає бачитись і розмовляти по душі”. До смерти, що наступила 1962 року, регулярно, величезними буквами писала їй листи, кожний раз наго лошуючи на тому, що життя Антоніна Макарова прожила гідно, чесно і принесла велику користь народові: ”Ви принесли в жертву себе цілу, свою молодість, енергію, працю, ентузіязм до шкільної справи зокрема. Та це не пропадає — вічно буде жити в народі... Хай весна принесе Вам, дорога Антоніно Семенівно, подих тепла сонця, аромат фіялок, щебет пташок та дасть сили, а з нею і охоти до життя. Воно таке цікаве, — кожного дня щось нове, гарне дає, а ми Вам про ці новини опові датимемо листами, а Ви слухатимете, як чудесної казки. Добре? А коли до Вас перед віконце повіє вітерець з нашого Покуття, тоді складайте гарні стрічки зі свого минулого. Ви так гарно і ніжно вмієте писати — така Ви, Антоніно Семенівно, ніжна і молода духом жінка, що подай, Боже, нам таких побільше — а яке ж багатство душі у Вас!” Багатьом письменникам Наталя Семанюк була порад ником, першим критиком і надхненням. їй присвячували свої книги, з нею ділилися творчими намірами: "Радію, що Ви вже, вуйночко — читаємо в листі — дуже та й запо рались на своїм ґаздівстві. Мені так кортить пожити все літо в рідних селах та серед гуцулів, аж страх, — писав П. Козланюк. — Мой, мой, як же я си відбив від свої фамілії у цему остогидлому Ильвові! Ади, став такий гордий шандар та й уже до своїх людей не кортить. А пес би ми губи лизав, як спанів оцей Козланюк з Перерова! Але, найко, най він си покаже десь коло церкви або в читальни... Вже му люди скажут та скажут, як не шінувати цей стан, звідки-с узявси. Гей, таже то чорний воріг — і то дивився би день і ніч на таку милу красоту, як наша Гуцулія, а він сидит каменем коло груби в місті, Бог би го побив... Виходить і дійсно таке. Та я вже завізьмуся. Закінчу оце зимою "Юрка” ("Юрко Крук") і на те літо буду вільний, мов птах. Тоді й погуляю опришком по наших горах і долах...” Поезією в прозі називала листи п. Семанюкової Ірина Вільде. І мала підстави. ’’Твого листа, якого не можу назвати інакше, як поезією в прозі, перечитала і довгий час була під його враженням. Мені приємно, тим приємно, що я внесла якусь розмаїтість у Твоє "тюрем не” життя. Знаю, що Твоє здоров’я з кожним днем стає твердше на ноги, і саме тому маю моральне право мріяти про літо і якусь збірку, хоч невеликою компанією, прогульну в Карпати. Хоч би до мене на дачу в Яремче. Хоч дім ще не викінчений, але дах над головою є і під голову щось знайдеться. Жаль мені великого таланту Черемшини, що не розумів своєї молодої, поетичної жінки і затроював собі життя ревнощами. А втім — чи таки зовсім безпідставними? Його жінка подобалась усім мужчинам, які тільки стрічались на її дорозі, бо не могла не подобатись, а цього досить, щоб починав гризти хробак ревнощів. Я десь читала такий вірш... Я сонцю заздрісна, воно гріє на тебе, я заздрісна вітрам, які тебе пестять... А я хіба не ревнувала у своїй юності?! Його до скрипки?! Час утікав, наставав вечір, ми мусіли роз ходитись (лямпа на стіл — панна в хату), а він грав і грав... гаяв той час, який мені належав... мені, а не музиці... Готую збірку мініятюр, і хочу, і думаю про те, щоб подарувати їх Тобі, а не кому іншому, бо Ти, саме Ти, зрозумієш речі, приховані для інших. Цілую Тебе всім серцем. Твоя Вільде”. 60 літ працювала Наталя Семанюкова для блага
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
