Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
більше 1000 автентичних експонатів. За цими скупими цифрами прихована важка праця етнографів, мистецтвознавців, фолкльористів, музикологів, музейників різних наукових установ і вузів — Інституту народознавства НАН України, Львів ського державного університету ім. І. Франка, Націо нальної музичної Академії України ім. П. Чайков- ського, Дрогобицького педагогічного інституту, Му зеїв народної архітектури та побуту Львова і Києва та інших. Як підтвердження сказаного наведу такий факт. Якось після двох перших експедицій в Інститут народознавства завітала представниця відомого на прямку культурної антропології та соціології США. Дізнавшись про творчі здобутки львівських учених, гостя виявила до них підвищене зацікавлення. При огляді зібраних та опрацьованих польових матеріялів у дослідниці постало логічне запитання: — Скільки осіб задіяно в науково-пошуковій програмі і скільки часу затрачено на фіксацію та обробку першоджерел? — Півтора десятка науковців і 10 місяців праці загалом, — почула у відповідь. — Скільки, скільки? — ще тричі настирливо пере питувала соціолог. — Кажу ж бо, що всього-навсього 15 науковців. Вони зібрали і власноручно опрацювали оці тисячі машинописних сторінок матеріялів впродовж якихось 10 місяців. За все це співробітники отримували по ЗО долярів у місяць. Співрозмовниця ніяк не могла повірити у сказане. На її обличчі проглядалася спантеличеність і здиву вання, чим не міг не скористатися, додавши: "Впевне ний, що американські спеціялісти на виконання ро боти такого обсягу, притому на високому фаховому рівні, нізащо не погодяться навіть при щомісячній оплаті в 5-10 тис. долярів”. Контраргументів на моє зауваження в американської гості не виявилося. Згадую і пишу про це не для красного слівця. У даному випадку воно було б цілком недоречним. Ніхто з нас не їхав у зону заробляти гроші — інакше їх не вистачило б ні в Інституті, ні в Мінчорнобилі, тим паче при загальнодержавній скруті. Пересліду валася зовсім інша мета — максимально скрупульоз но виявити і точно зафіксувати першоджерела про народні скарби, щоб бодай у такий спосіб залишити їх часточку для наступних поколінь. З цих міркувань формувався й експедиційний загін. Крім суто фахо вих якостей дослідника до уваги бралися також його громадянська позиція та здатність працювати в екстремальних умовах. Особливо складною і відповідальною вважалася науково-пошукова робота у зоні відчуження та у прилеглих до неї районах Київщини. І це цілком оче видно, оскільки радіоактивний фон та забрудненість тутешніх теренів перевищує допустимі норми в де сятки і сотні разів. Такий стан ускладнював опра цювання насамперед об’єктів матеріяльної культури (житла, господарських і промислових будівель, куль тових споруд, традиційного транспорту, виробів на родних майстрів тощо), які вимагали постійного контакту з ними. Специфіка проведення мандрівок у І і II зонах полягала також у тому, що до початку роботи багато сіл було вже відселено частково або й повністю. Крім того, напередодні першої поїздки в науковців закрадався сумнів, чи схочуть і зможуть місцеві поліщуки йти з нами на контакт; коли в до мівці горе — не до розмов, тим паче не до зовсім взаємовигідної співпраці. Нарешті, незвичні, екстремальні умови праці вик ликали низку труднощів психологічного лляну в са мих дослідників. Ніколи не забуду, як у 1994 р. при наближенні до населених пунктів Поліського району, що знаходяться у II зоні та у зоні відчуження, науковці поглядали на все їх оточуюче з певним острахом і пересторогою та затамувавши подих. У першому ж такому селі — Королівці — затрималися лише на п’ять хвилин, на більше не вистачило духу. Натомість через чотири роки більша частина експедиційного загону (Раїса Захарчук-Чугай, Роман Сілецький, Ярос лав Тарас, Людмила Булгакова, Микола Гладкий, Корнелій Кутельмах, Андрій Шкарбан, Євген Єфре- мов, Роман Радович та інші) без будь-яких вагань погодилася на подорож у 30-кілометрову зону. Під час перебування поблизу злощасного четвертого бльоку ЧАЕС чи у мертвих селах годі було їх поса дити в автобус — так до невпізнанности трансформу валася психологія науковців. За цей час змінилася і зона відчуження — біль України. Не тільки в переносному, а й у прямому значенні. Якщо у 1994 р. вона охоплювала площу 2044 кв. км, то з квітня 1997 р. остання значно збіль шилася за рахунок угідь майже двох десятків насе лених пунктів Поліського району: Буди Варовичі, Вільчі, Грезлі, Денисович, Діброви, Королівки, Котов- ського, Мартинович, Нового Миру, Поліського, Пу хово, Рудні Грезлянської, Тарасів, Фрузинівки та інших, а також величезних лісових масивів, які їх оточують. Учасникам експедицій важко в це повірити, важко з цим змиритися, адже під час мандрівок про топтана не одна стежина до покинутих осель, огля нуто горище не однієї хати та господарської споруди, записано від місцевих жителів не одну аудіокасету цінного документального матеріялу. У період про ведення науково-пошукової роботи тут у своїх домів ках проживало від кількох до сотень поліщуків: у Новій Марківці 5, у Королівці 5, у Денисовичах 6, у Новому Мирі 6, у Пухові 20 осіб, у Мартиновичах більше 50 сімей і т. д. Тепер ці села мертві, опинилися за колючим дротом, який оточує зону відчуження, а поодинокі мешканці отримали глузливий статус ’’самосела”. Хто може їх зрозуміти? Якими словами передати те, що вони пережили за останнє деся
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
