Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
жителів, які давно забули обряди дохристиянського походження? Звичайно, що неґативною, якщо не во рожою: посягання на усталені звичаї і світогляд не можуть відмовитися від традиційних звичаїв та обря дів — чи не єдиного, що в них залишилося недотор каним і святим. Як кажуть у такому випадку "палка у двох кінцях”. Пройде декілька років, поки пере селенці та автохтони порозуміються. Але ці роки треба було прожити разом, переборюючи недовір’я, сумніви, підозри, безпідставні образи тощо. Траплялося також, що житло для переселенців зводилося на присипаній піском болотистій місце- вости або навіть на кладовищах. Так, наприклад, у с. Лук'янівці Баришівського району Київської обпасти забудову поселення здійснили на місцях поховань жертв голодомору, що, безперечно, не сприяло опти містичним настроям відселених поліщуків. Або, ска жіть, чи могли вони почуватися затишно у ново будовах, якщо їм не було достеменно відомо, чи хата побудована на ’’чистому” місці — убезпеченого від усіляких злих сил і нещасних випадків, тобто такому, щоб велося господарство, не хворіли члени родини тощо. Безперечно, що ні, оскільки до цього часу жоден з них не почне нове будівництво до тих пір, поки не перевірить надійність ділянки народними способами. У зв'язку з цими та багатьма іншими причинами переселенці повертаються на свої предко вічні місця, у ту ж саму зону відчуження. Притому на відміну від перших постчорнобильських років, коли дорогу до рідних домівок шукали люди похилого віку, тепер міграційний процес охопив переселенців середнього покоління. Так, наприклад, у 1996 р. 36 сімей віком, у середньому, 35-40 років, виявило ба жання повернутися в с. Калинівку Народицького рай ону Житомирської области, яке теж знаходиться у II зоні радіоактивного забруднення. Не можна не згадати про духовний світ цих людей. Зазначені вище побоювання експедиційників про можливі труднощі у налагодженні з поліщуками контакту виявилися цілком безпідставними. Більше того, не було, мабуть, такого випадку, коли б інфор матор не подякував дослідникові за години, прове дені разом з ним. Незважаючи на бідність, інколи невимовну, кожний намагався пригостити, поділитись останнім. Якщо ж не було вже зовсім нічого — ні яблук, ні груш — просив вибачення. Доброта полі щуків, особливо людей похилого віку, для молодого покоління сучасників незбагненна. На відміну від нас, заможніших і навчених іншими законами буття — ринку, вони живуть ще за неписаними нормами звичаєвого права — захистити слабшого, напоїти спраглого, прихистити бездомного. В одній з експе дицій працював відомий польський етнограф, про фесор Едвард Петрашек. Побачивши це все на власні очі, дослідник був вражений до сліз: "У Польщі такі явища можна було спостерігати ще ЗО років тому. Зараз ми, на жаль, уже ’’окультурились”. Можливо, що із-за своєї надто великої доброти і великодушности, які ніяк не вписуються в канву евро- пеозованого суспільства, тепер і страдають поліщуки: не було би ЧАЕС, не прийшло би в їхню домівку непрошене лихо. А може людство повсюдної комп’ю теризації та автоматизації живе не за тими законами? Хтозна, але мешканцям радіоактивно забруднених територій від цього зовсім не легше. Навпаки, Чор нобиль породив на Поліссі нове соціяльне зло — зловживання алькоголем, особливо серед чоловічої статі, зокрема молоді. Це є вже наслідок так званого ’’блокування” і ’’лікування” від невидимого ’’атома", а тепер ще додалася й неспроможність знайти належне місце в суспільстві, викликана поширеним безро біттям. Закінчення в наступному числі. АСЯ ГУМЕЦЬКА НАДЗВИЧАЙНИЙ МУЗЕЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА Минулого літа я отримала запрошення на відкрит тя музею українського народного мистецтва в приват ному домі панства Гнатюків у Ливонії неподалік Детройту. У запрошенні зазначувалося, що запро шених небагато через обмежені можливості вмістити велику кількість людей в цьому приватному будинку. Я тоді не мала змоги поїхати і, щиро кажучи, недуже шкодувала, бо уявляла собі цю приватну збірку чимось на зразок багатьох таких колекцій у знайомих українців: кілька різьблених тарілок, писанок, ви шивок — нічого надзвичайного, гарне, миле, близьке народне мистецтво, але вже давно знайоме, бачене. І ось у суботу 28 лютого наш 50-ий Відділ СУА на запрошення панства Гнатюків відвідав їхній музей. Те, що ми побачили, виявилося для нас усіх приєм ною несподіванкою, а для мене особисто було просто потрясенням. Уявіть собі, що ви підходите до одно поверхового будинку з темної цегли, який зовні ніяк не виглядає імпозантним — навіть думаєш: ”Як в такому малому будиночку може розташуватися справ жній музей?”. Ви увійшли і відразу відчуваєте якусь особливу атмосферу: скрізь українські краєвиди, портрети, навіть у передпокої. Чудовий портрет сина Гнатюків — господиня каже, що він виглядає точно таким у житті. Ще один портрет самої пані Анни: вона в народному одязі з хусткою на голові, врод-
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
