Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
тільки виїде в чисте поле, як тільки махне мечем, то горе буде поганим половцям. Не було лицаря над нього. А найбільше боялись його половці у степах. Та ось вирушив великий князь київський на лютих половців. Пішов з ним також Яромир із своїми дружинниками. Пройшло багато днів, повертаються княжі вої і кажуть Доброславі: Із сумною вісткою прислав нас до тебе князь київський. Узяв лицаря Яромира живцем хан половецький у неволю. Повіз його в далекий степ половецький. Даремне старалися ми його догнати... І заплакала Доброслава. А ранком, коли ще челядь спала, пішла у світ шукати свого брата. Ще весело їй ішлося, поки проходила україн ськими селами. Тут люди радо її гостили, на ніч приймали, та ще показували, куди їй у степи половецькі мандрувати. Ще не було їй важко, як вийшла у степи українські. Трава там така буйна-буйна, а квітів барвистих так багато, аж за очі беруть. А понад степом різної птиці зграї, і всі летять на схід. Пішла за ними й Доброслава, бо знала, що туди дорога до половців. Вийшла у степи половецькі, а там уся трава жовта, зів’яла, сонцем спалена. Ні квітів, ні пташок не видно. А сонце пече і важко йти. Та не приста вала Доброслава, а все спішила, щоб якнайшвид ше до Яромира дістатися. Довго вона блукала степом, уже з утоми та голоду ледве могла порушатися, аж ось стоять у степу гострокінчасті половецькі шатра. Пі дійшла вона ближче і стрінула сторожу поло вецьку. Посміхнулися злобно половці і повели її до свого хана. А хан і справді держав Яромира у себе, замкненого в наметі. Щоразу питав його: — Чи хочеш, лицарю руський, Яромире, мені на службу стати, разом зо мною русичів вою вати? Дам тобі, чого лиш забажаєш, ще й за сина свого тебе прийму. А Яромир відповідав: — Не мила мені твоя служба, хане. Я — руський лицар, а русичі вірні до смерти своєму князеві та землі своїй. Не буду я задля твоїх багатств наші звичаї прадавні ламати. І розлютився тоді хан дуже, казав замкнути Яромира в окремому шатрі, куди ні один промін чик сонця не заходив, і наказав його самого водою і сухим хлібом кормити. І мучився Яро мир, чорнів та охлявав з кожним днем гірше. Вже здавалося, що він навіть кроку поступити не зможе. А все таки, коли хан питав його знову, чи готов він князя свого зрадити, Яромир відповідав: ”Ні!” Коли хан побачив Доброславу, задумав їй з помсти великого болю завдати. Він сказав: — Є у нас лицар Яромир, та не хоче він ні бачити, ні знати сестри. Він уже до половців пристав і давно забув про Русь і про свого князя. І ти, дівчино, поклонися мені, тоді він, може, із тобою говорити захоче. І запалало личко Доброслави гнівом, і ска зала вона: — Може і поклонився вам мій брат, коли ви його чи то голодом, чи мукою приборкали. Та я вам не поклонюся ніколи! І мов вітер степовий, вибігла вона з ханового шатра і помчалась у степ. А там упала на землю, гарячу від степового сонця, і гірко-гірко зари дала, що відцурався її брат Яромир і землі рід ної, і сестри своєї. А потім встала й пішла, куди ноги понесли. І зайшла знов у степ український. Там почула знову, як співали хором пташки, побачила квіти барвисті, пахучі. І подумала: ”Як мій брат міг відцуратися такої краси? От, як би я могла йому хоч трохи тих квіток передати!” Тоді почала зривати квіти, сіла й заходилася плести з них сорочку для брата. Що білі квіти — то полотно, а що сині, червоні, — то дивні взори на раменах повимережувала. Скінчила вона робити сорочку, завинула її в ніжне паву тиння, щоб дорогою не понищити, і пішла знов у степи половецькі. Підійшла до табору половецького і стала сторожів благати: — Занесіть цю сорочку лицареві Яромирові, що у вас перебуває! Довго, довго не хотіли половці вволити її волю, а вкінці один з них змилосердився і сказав: — Давай сюди, дівчино. Занесу я її твоєму братові, коли так дуже просиш. Приніс сорочку, квітами українськими ме режану, до шатра Яромира, кинув її йому, а сам швидко пішов, щоб, бува, хто не підглянув. Одягнув Яромир на себе ту сорочку. І дивне диво! Той, що не мав сили ворухнутися, нараз знову набрав її. Тепер туга за рідною землею не давала йому на місці встояти. Нічкою невидною викрався Яромир з намету і буйним вихром погнав у степ, де знайшов сестру Доброславу. Розказав їй, як то квіти українські йому силу й відвагу дали. Тоді пішли обоє на Україну. З того часу всі українки залюбки вишивають квіти барвисті. їх сила дивна. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1997 35
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
