Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
тільки виїде в чисте поле, як тільки махне мечем, то горе буде поганим половцям. Не було лицаря над нього. А найбільше боялись його половці у степах. Та ось вирушив великий князь київський на лютих половців. Пішов з ним також Яромир із своїми дружинниками. Пройшло багато днів, повертаються княжі вої і кажуть Доброславі: Із сумною вісткою прислав нас до тебе князь київський. Узяв лицаря Яромира живцем хан половецький у неволю. Повіз його в далекий степ половецький. Даремне старалися ми його догнати... І заплакала Доброслава. А ранком, коли ще челядь спала, пішла у світ шукати свого брата. Ще весело їй ішлося, поки проходила україн ськими селами. Тут люди радо її гостили, на ніч приймали, та ще показували, куди їй у степи половецькі мандрувати. Ще не було їй важко, як вийшла у степи українські. Трава там така буйна-буйна, а квітів барвистих так багато, аж за очі беруть. А понад степом різної птиці зграї, і всі летять на схід. Пішла за ними й Доброслава, бо знала, що туди дорога до половців. Вийшла у степи половецькі, а там уся трава жовта, зів’яла, сонцем спалена. Ні квітів, ні пташок не видно. А сонце пече і важко йти. Та не приста вала Доброслава, а все спішила, щоб якнайшвид ше до Яромира дістатися. Довго вона блукала степом, уже з утоми та голоду ледве могла порушатися, аж ось стоять у степу гострокінчасті половецькі шатра. Пі дійшла вона ближче і стрінула сторожу поло вецьку. Посміхнулися злобно половці і повели її до свого хана. А хан і справді держав Яромира у себе, замкненого в наметі. Щоразу питав його: — Чи хочеш, лицарю руський, Яромире, мені на службу стати, разом зо мною русичів вою вати? Дам тобі, чого лиш забажаєш, ще й за сина свого тебе прийму. А Яромир відповідав: — Не мила мені твоя служба, хане. Я — руський лицар, а русичі вірні до смерти своєму князеві та землі своїй. Не буду я задля твоїх багатств наші звичаї прадавні ламати. І розлютився тоді хан дуже, казав замкнути Яромира в окремому шатрі, куди ні один промін чик сонця не заходив, і наказав його самого водою і сухим хлібом кормити. І мучився Яро мир, чорнів та охлявав з кожним днем гірше. Вже здавалося, що він навіть кроку поступити не зможе. А все таки, коли хан питав його знову, чи готов він князя свого зрадити, Яромир відповідав: ”Ні!” Коли хан побачив Доброславу, задумав їй з помсти великого болю завдати. Він сказав: — Є у нас лицар Яромир, та не хоче він ні бачити, ні знати сестри. Він уже до половців пристав і давно забув про Русь і про свого князя. І ти, дівчино, поклонися мені, тоді він, може, із тобою говорити захоче. І запалало личко Доброслави гнівом, і ска зала вона: — Може і поклонився вам мій брат, коли ви його чи то голодом, чи мукою приборкали. Та я вам не поклонюся ніколи! І мов вітер степовий, вибігла вона з ханового шатра і помчалась у степ. А там упала на землю, гарячу від степового сонця, і гірко-гірко зари дала, що відцурався її брат Яромир і землі рід ної, і сестри своєї. А потім встала й пішла, куди ноги понесли. І зайшла знов у степ український. Там почула знову, як співали хором пташки, побачила квіти барвисті, пахучі. І подумала: ”Як мій брат міг відцуратися такої краси? От, як би я могла йому хоч трохи тих квіток передати!” Тоді почала зривати квіти, сіла й заходилася плести з них сорочку для брата. Що білі квіти — то полотно, а що сині, червоні, — то дивні взори на раменах повимережувала. Скінчила вона робити сорочку, завинула її в ніжне паву тиння, щоб дорогою не понищити, і пішла знов у степи половецькі. Підійшла до табору половецького і стала сторожів благати: — Занесіть цю сорочку лицареві Яромирові, що у вас перебуває! Довго, довго не хотіли половці вволити її волю, а вкінці один з них змилосердився і сказав: — Давай сюди, дівчино. Занесу я її твоєму братові, коли так дуже просиш. Приніс сорочку, квітами українськими ме режану, до шатра Яромира, кинув її йому, а сам швидко пішов, щоб, бува, хто не підглянув. Одягнув Яромир на себе ту сорочку. І дивне диво! Той, що не мав сили ворухнутися, нараз знову набрав її. Тепер туга за рідною землею не давала йому на місці встояти. Нічкою невидною викрався Яромир з намету і буйним вихром погнав у степ, де знайшов сестру Доброславу. Розказав їй, як то квіти українські йому силу й відвагу дали. Тоді пішли обоє на Україну. З того часу всі українки залюбки вишивають квіти барвисті. їх сила дивна. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1997 35
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
