Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Перед від’їздом до Польщі моя мама Наталія Чапленко вручила мені записку, на якій намалювала мапу з поясненням, що на Лемківщині, недалеко Ліська, у селі Загочев’я є могила мого батька Віктора Осінського і просила: ”На милість Бога! Віднайди могилу... Могила праворуч перед церквою, має раму та дубовий хрест. Втікаючи, я не встигла спорудити пам’ятник...”. За день перед поверненням до Америки я зверну лася до нашого опікуна Андрія Марушенка з про ханням допомогти відшукати могилу батька. Спершу Андрій намагався відговорити нас, кажучи, що то далека дорога (від Варшави понад 650 км в один бік), а також мотивуючи тим, що їхати в ці місцевості небезпечно. Але ніщо не могло зупинити нас — ми все ж таки вирішили поїхати, запевнивши Андрія, що розмовлятимемо тільки англійською мовою, бо поль ської я не знала, а українською краще було не говорити. Вирушили раненько таксівкою з Варшави. Пере їхали Сянок, Лісько та наблизилися до села, що, згідно з маминою схемою, повинно бути Загочев’я. Після вказівок матері, шукали церкву на горбку, а біля неї цвинтар. Знайшли горбок, знайшли цвинтар, але церкви не було. Андрій відразу зорієнтувався, що там колись була церква, знайшовши зарослий фундамент. Багато пам’ятників з українськими напи сами були повалені, знищені, заросли травою та бур’янами. Могили з кам’яною рамою не знайшли. Тим часом на нас звернули увагу деякі мешканці села. Небезпечно. Ми вирішили повертатися до Вар шави. По дорозі до таксі Андрій побачив стареньку жінку та постановив ще в неї розпитати. Щось довго говорили, вона показувала на трохи віддалену хату. Повернувшись до нас, сказав, що недалеко живе стара жінка, яка, можливо, пам’ятатиме, бо проживає тут весь час. Пішли ми на подвір’я і Андрій ще раз нам нагадав, щоб не говорити по-українському та взагалі всю розмову залишити йому. Біля хати його зустрів юнак, з яким довго розмовляли. По деякому часі запросили до хати, там нас привітала його мати та бабуня. Розмовляли по-польськи. Андрій розказав, що я приїхала з Америки і що шукаю могилу свого батька. Жінка стала переді мною, а її син за мною, Віра Мицьо та Андрій поруч. Жінка запитала поль ською мовою, в котрому році мій батько помер. Розуміючи її питання, я, мимоволі, відповіла по-україн ськи: ”В сороковому...”. Раптом усі затихли. Хвилина мовчанки. Тоді її син скрикнув: ’’Мамо, та це наші люди!” Ми всі разплакалися, почали обніматися та цілуватися. Ця незабутня мить назавжди залишиться в моїй пам’яті. Господиня запросила нас до світлиці. У дальшій розмові виявилося, що господар дому не тільки пам’я тає, але 12-літнім хлопчиною був на похороні мого батька. Так, була там церква, а його батько був церковним. Церкву зруйновано. Чи зберігся іконостас мистця Антона Малюци? Невідомо. Так, він знає де могила — був дубовий хрест з написом. Із свіжо- нарваними квітами та свічками ми всі пішли на цвин тар. Відгорнули раму могили — збережена, навіть не знищена. Хреста нема. Постояли, помолилися. По вернувшись до хати, я звернулася до них з про ханням зайнятися упорядкуванням могили та вста новленням пам’ятника. Я з вдячністю прийняла їхню згоду та запевнила, що проект пам’ятника пришлю поштою. Обмінялися адресами. Коли господар дому написав Прах, ми з Вірою переглянулися. Віра зди вовано запитала: ”Чи у вас є син Богдан?” — ”Так”. — ”Чи він священик?” — ”Так”. — ”Чи він одержував допомогу, коли студіював?” — ”Так, ми одержували для нього допомогу з Америки, але не знали від кого”. — ”Чи він одружений?” — ”Так”. — ’’Вони обоє були стипендіятами СУА, — сказала Віра, — допомога йшла від Союзу Українок Америки!” Після того ми ще довго сиділи та слухали їхні повоєнні переживання, терпіння. З великим зворушен ням ми запитали батьків, як вони могли виховати такого ідейного священика в таких тяжких обстави нах. ”3 Божою допомогою”, — відповіли вони. Ми з Вірою довго не могли вийти з дива, як доля, збіг обставин чи Божа воля спрямували нас до затишного села на Лемківщині, де в бурхливих пово єнних часах виростав майбутній священик. Ми подив ляли далекоглядність наших попередниць, які вірили, що їхні зусилля та підтримка увінчаються успіхом. І так сталося! Після встановлення пам’ятника в 1990 році о. Богдан Прах посвятив його та відправив поминальне Богослуження за мого покійного батька. Від 1990 року о. Богдан Прах є парохом та Ярославським деканом. А в 1993 році завершив ремонт святині, який почали його попередники. Отець Прах є автором книжки ’’Слава во Вишніх Богу” під Покровом Яро славської Богоматері ’’Милосердя двері”, видав ництво ’’Український Архів”, Варшава, 1996. 8 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, СІЧЕНЬ 1997 Варшава, 1989 р. Зліва: Богдан Гук, Віра Мицьо, Анна Кравчук. Warsaw, Poland, 1989, from left: Bohdan Huk, Vera Mycio and Anna Krawczuk. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
