Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Чом не продаєш?” — ”А сама нюхатиму”, — зухвало- жартома відказує Люба. І обдаровує всіх квітами. 1975 року вони з Олексою (другим чоловіком, художником) узяли цю ділянку під забудову. То була ціла історія. Місцева влада спочатку відмовила подружжю: ’’Землі нема”. Отже, йдіть куди хочете. А куди йти? Люба тоді була авторкою журналу "Ра дянська жінка”. То Олекса надумав звернутися до Валентини Терешкової, послав телеграму на трьох бланках — виклав усі свої жалі. Делікатно, але кате горично. І був по інстанціях дзвінок із Москви: щоб через три дні знайшлась їм ділянка. І знайшлась. І вони довго будували собі хату, а в 1978-му нарешті перейшли жити. Тепер Люба хазяйнує сама — вже рік, як нема Олекси. Недалеко, в Бучі, живе Любина сестра, але в неї своя родина, діти. А тут ось, хай і все ’’догори дном” (Любине означення), хай і матеріяльно тяжко, але ’’належить собі, духом розкріпачена”. Звісно, са мота — річ невесела, але є Мартин — вірний симпа тичний песик, що завжди радий гостям, як і його господиня. В Любиному будинку панує панченківський стиль — її стиль. Обшиті деревом стіни, на підлозі — килимки Любиної роботи, на стінах — її колажі, рушники, розписи, панно. Власне, тут майже немає отого ширпотребівського начиння, яким наповнені інші квартири. Як нема його і в Любиній Гардеробі. А зручні лави вздовж стін, зроблені ще Олексою дивовижні стільчики із лісових пеньків — легкі, накриті вив’язаними накидками, — вносять у господу якийсь казковий настрій. У будинку чистота і дух діяння. І не кришталевий, а глиняний посуд, і просто та у всьому — обстановці й стилі життя. А ще — ледь вловимі сліди зверхности чоловічого начала, з-під якого рвалася й вирвалася жіноча стихія. Мисткиня з 38-го року. Скінчила Яблунівську семирічку (із Яблунівки Любина мама, нині це село приєднали до Бучі). Потім — училище прикладного мистецтва в Лаврі, воно ввело історію в кипучі шістдесяті, а веселу сільську дівчину — в міське багатолике різноголосся. Далі був відділ графіки поліграфічного інституту. І вже — самостійна робота: в дослідно-технологічній швейній лябораторії (ху дожником з вишивки), в проєктно-конструкторсько- технологічному інституті (художником), у республі канському будинку моделей (старшим художником)... Прийшов 1972 рік, рік обшуків та арештів. Зако лотилося суспільство. Для багатьох обірвалася і творча праця, й воля. Любу не запроторили до в’язниці — бракувало явних доказів. Любі скалічили життя по-іншому — просто зробили хворою: дали ліки, що травмували психіку. Відголоски має й досі. Оповідати про ті шістдесяті можна довго. Алла Горська, Іван Гончар, Микола Плахотнюк, Іван Світ- личний... То був час лету, час відкрить і одкровень, час прозріння душ у дорозі до національних цін ностей. ”На мечах сидіти сковзько...” — так, здається, писала згодом Алла Горська на заслання Панасові Заливасі, даючи код тому часові. Тепер ті, що відбули покари комуністичного режиму, реабілітовані, здобули позиції в суспільстві. Про них говорять, пишуть. їм належаться певні пільги. А такі ’’тіньові” люди, як Люба, — були й зосталися невідомі, із потрощеними долями, з нереалізованим творчим потенціялом. — Та це ж трагедія мистця, Любо! — Це трагедія народу, — сумно посміхається вона. — В політику я не дуже вникала — відстоювала мову, культуру. А вишивка — теж культура. Там своя символіка, традиція. Одягнеш вишиту сорочку — і то вже якоюсь мірою політика, бо даєш зрозуміти, що ти за національне, ти проти нівеляції-інкубації на кшталт ’’єдиного совєтського народу”. А я не тільки одягала сорочку — я її творила, відстоювала, попу ляризувала. Напевно, аж такої небезпеки для режиму не становила — просто була собою і цим дуже муляла їх. А виступила проти того світу ще раніше — не пішла в комсомол, не пішла в партію, хоч і дуже агітували. Гостра на язик, не завжди милозвучні речі казала. Ось і почали мстити. Потрапила в лікарню — в земне пекло. Але й там знайшлись добрі люди з невитравленим почуттям краси. Вишивала їм, а вони її рятували. Деякі мед 6 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 1997 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
