Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Чом не продаєш?” — ”А сама нюхатиму”, — зухвало- жартома відказує Люба. І обдаровує всіх квітами. 1975 року вони з Олексою (другим чоловіком, художником) узяли цю ділянку під забудову. То була ціла історія. Місцева влада спочатку відмовила подружжю: ’’Землі нема”. Отже, йдіть куди хочете. А куди йти? Люба тоді була авторкою журналу "Ра дянська жінка”. То Олекса надумав звернутися до Валентини Терешкової, послав телеграму на трьох бланках — виклав усі свої жалі. Делікатно, але кате горично. І був по інстанціях дзвінок із Москви: щоб через три дні знайшлась їм ділянка. І знайшлась. І вони довго будували собі хату, а в 1978-му нарешті перейшли жити. Тепер Люба хазяйнує сама — вже рік, як нема Олекси. Недалеко, в Бучі, живе Любина сестра, але в неї своя родина, діти. А тут ось, хай і все ’’догори дном” (Любине означення), хай і матеріяльно тяжко, але ’’належить собі, духом розкріпачена”. Звісно, са мота — річ невесела, але є Мартин — вірний симпа тичний песик, що завжди радий гостям, як і його господиня. В Любиному будинку панує панченківський стиль — її стиль. Обшиті деревом стіни, на підлозі — килимки Любиної роботи, на стінах — її колажі, рушники, розписи, панно. Власне, тут майже немає отого ширпотребівського начиння, яким наповнені інші квартири. Як нема його і в Любиній Гардеробі. А зручні лави вздовж стін, зроблені ще Олексою дивовижні стільчики із лісових пеньків — легкі, накриті вив’язаними накидками, — вносять у господу якийсь казковий настрій. У будинку чистота і дух діяння. І не кришталевий, а глиняний посуд, і просто та у всьому — обстановці й стилі життя. А ще — ледь вловимі сліди зверхности чоловічого начала, з-під якого рвалася й вирвалася жіноча стихія. Мисткиня з 38-го року. Скінчила Яблунівську семирічку (із Яблунівки Любина мама, нині це село приєднали до Бучі). Потім — училище прикладного мистецтва в Лаврі, воно ввело історію в кипучі шістдесяті, а веселу сільську дівчину — в міське багатолике різноголосся. Далі був відділ графіки поліграфічного інституту. І вже — самостійна робота: в дослідно-технологічній швейній лябораторії (ху дожником з вишивки), в проєктно-конструкторсько- технологічному інституті (художником), у республі канському будинку моделей (старшим художником)... Прийшов 1972 рік, рік обшуків та арештів. Зако лотилося суспільство. Для багатьох обірвалася і творча праця, й воля. Любу не запроторили до в’язниці — бракувало явних доказів. Любі скалічили життя по-іншому — просто зробили хворою: дали ліки, що травмували психіку. Відголоски має й досі. Оповідати про ті шістдесяті можна довго. Алла Горська, Іван Гончар, Микола Плахотнюк, Іван Світ- личний... То був час лету, час відкрить і одкровень, час прозріння душ у дорозі до національних цін ностей. ”На мечах сидіти сковзько...” — так, здається, писала згодом Алла Горська на заслання Панасові Заливасі, даючи код тому часові. Тепер ті, що відбули покари комуністичного режиму, реабілітовані, здобули позиції в суспільстві. Про них говорять, пишуть. їм належаться певні пільги. А такі ’’тіньові” люди, як Люба, — були й зосталися невідомі, із потрощеними долями, з нереалізованим творчим потенціялом. — Та це ж трагедія мистця, Любо! — Це трагедія народу, — сумно посміхається вона. — В політику я не дуже вникала — відстоювала мову, культуру. А вишивка — теж культура. Там своя символіка, традиція. Одягнеш вишиту сорочку — і то вже якоюсь мірою політика, бо даєш зрозуміти, що ти за національне, ти проти нівеляції-інкубації на кшталт ’’єдиного совєтського народу”. А я не тільки одягала сорочку — я її творила, відстоювала, попу ляризувала. Напевно, аж такої небезпеки для режиму не становила — просто була собою і цим дуже муляла їх. А виступила проти того світу ще раніше — не пішла в комсомол, не пішла в партію, хоч і дуже агітували. Гостра на язик, не завжди милозвучні речі казала. Ось і почали мстити. Потрапила в лікарню — в земне пекло. Але й там знайшлись добрі люди з невитравленим почуттям краси. Вишивала їм, а вони її рятували. Деякі мед 6 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 1997 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
