Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЧАКЛУНКА З ЛІСОВОЇ НАТАЛКА ПОКЛАД Любов Панченко. "Дівочі мрії”. Доля мистця — це, волею неба, завжди драма, більша чи менша. Бо тільки на зламах, тільки із болю подає голос Істина, до якої — наш земний шлях. А доля мистця-жінки — це здебільшого драма подвійна. Бо, маючи дар Творця, душа мусить закони вічні узлагодити із законами конкретного малого земного життя, безконечний химерний світ творчости умістити в жорсткі рамки узвичаєного будня, рамки родинні й суспільні. І не раз, ой не раз — тріскають рамки, й вогонь шугає... Випливають і втримуються найчіпкіші, найеляс- тичніші, вчасно оволодівши мистецтвом видних і невидних компромісів і заручившись підтримкою долі та сильних світу цього. Попасти в течію, попасти в обойму — ось наші вульгаризовані (до примітиву) мірила щастя. А вона не попала... Чорні вогнисті очі, крутий, запальний характер, влучне дошкульне слово (а ніби ж із жартом), і — гордість, яка не дозволяла переступити одвічні мо ральні табу роду й нації, хоч би там що. А був час патологічного нав’язування партійної ’’єдиноправиль- ної” ідеології, начеплення шор на очі й душі; був час ламання, нищення всього, що не хотіло вміщатися в стандарт благонадійности й одновимірности... Переповнена електричка привозить мене в пізню осінь, яку в Києві якось не дуже й помічаєш і не дуже нею переймаєшся. Тут, в електричках, почи нається інший світ — світ землі. Завжди з насолодою вдивляюся в кольористичні типажі сільських бабусь. Статечні, господаровиті, вони спродались на столич них базарах і тепер умиротворено дрімають під ритмічне погойдування вагонів або он завели него лосну розмову ’’про життя й політику”. Слухаю рідне звучання, вихоплюю окремі цікаві барвисті слова, блаженно розчиняюсь в атмосфері довіри й добро- зичливости. Був у мене колись такий випадок. Телефоную одній київській знайомій. Слухавку підняла її мала дочка. ”А чи можна порозмовляти з Ганною Аркаді- ївною?” — запитую. Чую, мала кличе: ’’Мамо, іди, тут якийсь сільський голос...” Бабине літо раптово обривається холодами. Цього року, видно, морози загримлять рано. Пахне пріле дубове листя, хвоя. Ці запахи чомусь розбур хують мою підсвідомість, навівають дивні фантазії. Люба Панченко живе в Лісовій Бучі — неве личкому містечку на північний захід від Києва. Воно справді все в лісі, і звук електричок та поїздів, що пробігають через нього, відлунює між деревами й будинками. Городи вже майже голі. Лише де-не-де гойдає головою капуста та доходить ”до кондиції” грядка буряків. Я давненько не була в Люби — суєта замо рочила. Стежка біжить мимо озера, де брижаться сіро-сині хвилі, а тоді в’ється між вербами й занед баною колією на насипі. Кричить півень у чиємусь обійсті, десь стукає молоток, озвався жіночий голос — не то кличем, не то сміхом. Після столичного галасу то все таке блаженне. Любин двір упізнаю ще здаля по буйних айстрах уздовж хати й високих соняшниках. Квіти — одна з Любиних пристрастей. Із ранньої весни в неї жовто- червоним килимом кульбаби й тюльпани, а тоді на літо насіває чорнобривців, кручених паничів, дзво ників, айстр... Не вміє й не може без землі. Хоч і порається коло городнього царства вже на стільчику, бо нездужає, сили не ті, проте землі не лишає. Насіяла була маків — пурпуровий город, любо глянути. Запитує сусідка: ”Що будеш робити з ними? ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 1997 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
