Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Ользі Кобилянській віднайти своє покликання було значно важче. Родина батька письменниці походила з шляхетного роду, її мати за походженням — німкеня. В сім’ї поряд з польською та німецькою мовами шанували і українське слово. Чотири роки навчання в народній школі містечка Кімполунґ, де служив батько Ольги, відкрили юнці чарівний світ літератури. Вона жадібно перечитувала книгу за книгою (в основному на німецькій мові), яку тільки можна було дістати в глухій провінції. Свої душевні пориви Ольга переливала в численні малюнки і рядки потаємного щоденника, а згодом і в перші новелі, котрих поступово ставало все більше. Звичайно, написані вони були по-німецьки. Українською мовою дівчина володіла не настільки вправно, щоб запису вати бурхливий потік юних думок і почуттів. Завдяки турботам батька їй пощастило лише три місяці брати приватні лекції української мови. Мабуть, Кобилян- ська вторувала би свій шлях в німецьку літературу, тим більше, що перші її спроби схвально зустріли німецькі поцінювачі. Однак в 1881 році до Кімполунґа приїхала сім’я Окуневських, дочка яких здобувала вищу медичну освіту в Швейцарії. Людина прогресивних поглядів, учасниця феміністичного руху і разом з тим україн ська патріотка, Софія Окуневська делікатно прихи ляла Ольгу Кобилянську до української літератури. Згодом до Софії приєдналася її родичка, письмен ниця Наталя Кобринська, яка пристрасно перекону вала обдаровану буковинку прислужитися україн ській літературі. ’’Сподіваюсь, що пані, — писала вона, — не захоче весь час писати по-німецьки. То був би грабунок — додавати, де вже і так багато, а віднімати, де мало. Ти — українка, повинна, отже, й писати по-українськи. Не говори, що мови не знаєш. Ти розмовляєш добре, а читаючи більше українських книжок, навчишся краще”. Правомірність цієї думки пізніше підтвердила Леся Українка, котра, захоплюючись багатством української мови Кобилянської, зауважує в листі до неї: ”... Ви навчились її тоді, коли інші одразу думали, що знають. Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди і на віщо...”. Яке враження на сучасників справляли твори Ольги Кобилянської, написані українською мовою, передусім роман ’’Людина”, повість ’’Царівна” та ішні красномовно передає, наприклад, Христя Алчевська: ’’Коли я вперше прочитала її ’’Царівну”,... зформулю- вала собі (добре збагнула), що то є життя жінки серед міщанського оточення і що то є самотність... Доля ’’Царівни” так зацікавила мене на протязі всього роману, що я, винародовлена роками вчення в росій ській гімназії, захопилася вкраїнською мовою до крайности й читала всі твори Кобилянської так, як той алькоголік, що допався до пляшки й витяга з неї жадібно все до останньої краплини”. Але траплялось письменниці читати і докори на свою адресу: надто нетрадиційним і навіть чужо рідним здавалося її письмо деяким критикам. Проти такої позиції рішуче виступила Леся Українка, котра закликала не називати Ольгу Кобилянську ’’екзотич ною квіткою, а признати за нею почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує”. Безперечно, ’’Німеччина”, на якій виховувалась пись менниця з Буковини, відкрила їй духовні вершини людськости, але коріння її самобутнього таланту ся гало вглиб рідної землі. Тільки безмежно залюблена в свій народ авторка могла створити такі шедеври, як ’’Земля”, ”В неділю рано зілля копала...”, ’’Битва”, ’’Некультурна”. Уже в зеніті слави Ольга Кобилянська скромно називала себе ’’робітницею свого народу” з заповітною мрією: ”Я хотіла б, щоб українці стали орлами!” Вона була створена для піднебесся, що повсякчас вабило її нерозгаданою таїною. ’’Спокійно дивляться на нас гори. Які ж вони гарні! Там угорі так тихо, ніби під кожною смерекою і ялицею дрімає горе і ліс навіть не дихає, щоб не збудити його...” — так проникливо занотовує свої враження майбутня пись менниця, коли її виповнилось лише чотирнадцять років. Чи міг цей непересічний дар обмежитись тіс ними рамками реалізму чи, навпаки, декадансу? Хоча прихильники розмаїтих напрямів намагались залу чити її авторитетне ім’я виключно до своїх лав. З легкої руки Лесі Українки Кобилянську небезпідстав но відносять до неоромантиків; не варто забувати, що сама авторка визначала свій стиль терміном ’’назад до душі” — і душа ця була невпокійливою, багатогранною та палкою. Буковина з повним правом може пишатися, що викохала і наснажила велику українську письмен ницю. Ользі Кобилянській не довелось багато подо рожувати, хоч хотіла вона, зокрема, побувати і на кримській землі, що надовго дала притулок Лесі Українці. Відвідати кримське Причорномор’я кликала Кобилянську і поетеса. Лікуючись у Сан-Ремо, вона писала своїй подрузі: ”Та нехай би хтось чорненький ладився так, щоб серпень побути з кимсь на Україні, а жовтень у Криму...”. Найбільше манило Ольгу Кобилянську море, про яке вона стільки чула, але ніколи не бачила. Особ ливо гострим, невідступно-пекучим ставало бажання побачити море під час душевних надломів і творчих криз. — ”Та не лише побачити його, але бути якийсь час коло него, вглибитись в него”. Є в доробку пись менниці оповідання ’’Через море”, де вана створила пейзажі з уяви. Цікаво, що Леся Українка, отримавши рукопис цього оповідання, викреслила олівцем по милкову фразу про хвилі, ”що гонять все вдаль, все по дев’ять разом”. У листі до авторки вона тактовно пояснює, як насправді біжать до берега хвилі, і ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 1997 З
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
