Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
захотіла мати свиту. Все таки велика доцільність і велика краса в нашому народному одязі. Блискучий, ’’модерний” імпорт витісняє його, і чи є на те рада, не знаю. А так затишно, так жіночо — зручна свитка, хустка зверху... Певно, це наступний етап нашого самоусвідомлення — індивідуалізація і в одязі. Як продовження роботи і відкрить паризьких модельє рів, що вміють вихоплювати найсвіжіші струмені і так чудово подавати їх. її доля як вишивальниці почалась давно, ще в училищі. А потім у швейній лябораторії Люба до моделів одягу розробляла й вишивала узори. Мала оригінальне мислення, своєрідний підхід до мистець ких канонів та догм: не брала все на віру, а шукала свого розуміння, бачення, вирішення. Тут уже прислу жувалося й те, що засвоїла серед своїх односельців, у родині, де так кохалися у вишитих рушниках та сорочках. Багато свого часу їздила по Україні, зби рала зразки традиційної культури, вдивлялася в рідну землю. Друзі та знайомі засипали її замовленнями — робила їм свитки, кептарі, сорочки. Для універси тетського хору ’’Жайворонок” була виконала костюми — дуже цікаві. І тепер вечорами шиє, вишиває, кроїть — уже не на виставки, а сусідам. Нікому не відмовляє, і люди віддячують добром, що таке нині цінне. Було стільки задумів, мрій, зокрема створити цілу серію ескізів вишивок — різних технік. Уже й до видання книжки йшлося, проте... комусь це здалося зайвим. Багато що з того опублікувала, але все воно роз різнене, розкидане. Навіть не всі журнали з публі каціями зібрала. Має чудову серію акварельних розписів ’’Світе мій” — щось середнє між графікою та аплікацією. Ще в училищі вникала в таїни знаменитого петри- ківського розпису. Але, відзначаючись непокірністю мистецьким канонам, шукала своє — мову, творче осмислення дійсности, настрій, тональність. І знай шла. Це справді її світ, на який має повне право, його ні з яким іншим не сплутаєш. А водночас цей світ такий живий, буяючий. Риби, птахи, люди, звірі, квіти — Любина фантазія і мрія про гармонію. Заокруглений, плавний світ без го стрих кутів. І лише на контрастах фарб — його пеку чість. Цей перший рік її самоти був плідним на розписи. Бучанська осінь. Лише бракує фарб, тому Люба малює фламастерами. А вони дуже примхливі. Заду маєш одне — виходить інше. Та панченківський стиль незрадливий. Тепер у неї улюблений колір — голу бий. Оранжевого не любить. І не любить тої мате- ріяльної скрути, яка все сильніше налягає. От якби хоч трохи... Та хто нині про мистців дбає? Хіба спів працює з церквою — гарні, розуміючі люди. — Це доля, — каже Люба. Після сімдесятих, після розправ і чисток, Любу викинули з усіх виставок, видань. Відцуралися ті, хто спочатку радів з її успіхів. А тоді хвороба — як прірва... Тільки почала душа оживати в кінці вісімдесятих, прийшов ринок із своїми жорсткими і жорстокими законами. Та вона оптимістка з натури. Жартує, клопо четься, плянує і працює. Праця — її рятунок. Показує мені з Гардероби свої моделі одягу. А оце вбралася до церкви в спідницю, то не могла пройти, — всі Любу цілували: ’’Боже, як гарно!..” — Та з вашими руками можна мільйони мати, — захоплено-докірливо кидають не раз сусідки. А Люба не продала жодної сукні, жодної свитки й плахти, жодного пояса. Дарувала. Вела в школі гурток для дітей. Вчила охочих майструвати, як сама. А то просто клала зроблене в шафу, чекаючи-споді- ваючись: та ж проясниться колись... Хотіла бути портретистом. Бачила світ по-своєму. Та не було фарб... Має своє графічне оформлення ’’Тіней забутих предків” М. Коцюбинського — воно вийшло, і її хвалили... Але життєвий шлях скерувався на інше. Може, це і є — доля?.. Люба нашвидку варить гречану кашу, розказує, що зіпсувався мотор, який подавав у кімнату воду, і тепер треба ходити до криниці аж ген куди, а зре- монтувати нікому, та ще й морози; Мартин блаженно лежить, поклав голову на лапи і думає свою собачу думу; на ліжку — недавно вишите Любою простирало з лапатими квітками контрасних кольорів. Кави нема, давно скінчилась, а я не здогадалась привезти. Надворі пролітає перший сніг — він швидко пере стане, це просто лякає-дражниться. Люба метушить ся, хоче мене гарно прийняти. Ми говоримо про серію календариків із її розписами — нема паперу, треба шукати спонсора. Люба зідхає: ”Чи ж мені його шукати?” Прошу подарувати мені закладку, що зосталася з давніших видань. ”Та це і в мене останніх дві”, — сміється Люба. В одному солідному журналі пропали її прозірки колажів. Сподівалась, що знай дуться, а вчора передзвонили, що таки нема. Благо велике — Люба вже має телефон, а отже, є зв’язок зі світом. Приходили недавно туристи із діяспори, дивилися, хвалили. Навіть щось узяли для друку. Закипає окріп, по кухні розносяться пахощі трав, які запарює в глечику Люба. Ми всідаємося біля низенького столика і зливаємося з вечором, що огор тає нас, мовби супермодерна свитка... 8 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 1997 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
