Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
захотіла мати свиту. Все таки велика доцільність і велика краса в нашому народному одязі. Блискучий, ’’модерний” імпорт витісняє його, і чи є на те рада, не знаю. А так затишно, так жіночо — зручна свитка, хустка зверху... Певно, це наступний етап нашого самоусвідомлення — індивідуалізація і в одязі. Як продовження роботи і відкрить паризьких модельє рів, що вміють вихоплювати найсвіжіші струмені і так чудово подавати їх. її доля як вишивальниці почалась давно, ще в училищі. А потім у швейній лябораторії Люба до моделів одягу розробляла й вишивала узори. Мала оригінальне мислення, своєрідний підхід до мистець ких канонів та догм: не брала все на віру, а шукала свого розуміння, бачення, вирішення. Тут уже прислу жувалося й те, що засвоїла серед своїх односельців, у родині, де так кохалися у вишитих рушниках та сорочках. Багато свого часу їздила по Україні, зби рала зразки традиційної культури, вдивлялася в рідну землю. Друзі та знайомі засипали її замовленнями — робила їм свитки, кептарі, сорочки. Для універси тетського хору ’’Жайворонок” була виконала костюми — дуже цікаві. І тепер вечорами шиє, вишиває, кроїть — уже не на виставки, а сусідам. Нікому не відмовляє, і люди віддячують добром, що таке нині цінне. Було стільки задумів, мрій, зокрема створити цілу серію ескізів вишивок — різних технік. Уже й до видання книжки йшлося, проте... комусь це здалося зайвим. Багато що з того опублікувала, але все воно роз різнене, розкидане. Навіть не всі журнали з публі каціями зібрала. Має чудову серію акварельних розписів ’’Світе мій” — щось середнє між графікою та аплікацією. Ще в училищі вникала в таїни знаменитого петри- ківського розпису. Але, відзначаючись непокірністю мистецьким канонам, шукала своє — мову, творче осмислення дійсности, настрій, тональність. І знай шла. Це справді її світ, на який має повне право, його ні з яким іншим не сплутаєш. А водночас цей світ такий живий, буяючий. Риби, птахи, люди, звірі, квіти — Любина фантазія і мрія про гармонію. Заокруглений, плавний світ без го стрих кутів. І лише на контрастах фарб — його пеку чість. Цей перший рік її самоти був плідним на розписи. Бучанська осінь. Лише бракує фарб, тому Люба малює фламастерами. А вони дуже примхливі. Заду маєш одне — виходить інше. Та панченківський стиль незрадливий. Тепер у неї улюблений колір — голу бий. Оранжевого не любить. І не любить тої мате- ріяльної скрути, яка все сильніше налягає. От якби хоч трохи... Та хто нині про мистців дбає? Хіба спів працює з церквою — гарні, розуміючі люди. — Це доля, — каже Люба. Після сімдесятих, після розправ і чисток, Любу викинули з усіх виставок, видань. Відцуралися ті, хто спочатку радів з її успіхів. А тоді хвороба — як прірва... Тільки почала душа оживати в кінці вісімдесятих, прийшов ринок із своїми жорсткими і жорстокими законами. Та вона оптимістка з натури. Жартує, клопо четься, плянує і працює. Праця — її рятунок. Показує мені з Гардероби свої моделі одягу. А оце вбралася до церкви в спідницю, то не могла пройти, — всі Любу цілували: ’’Боже, як гарно!..” — Та з вашими руками можна мільйони мати, — захоплено-докірливо кидають не раз сусідки. А Люба не продала жодної сукні, жодної свитки й плахти, жодного пояса. Дарувала. Вела в школі гурток для дітей. Вчила охочих майструвати, як сама. А то просто клала зроблене в шафу, чекаючи-споді- ваючись: та ж проясниться колись... Хотіла бути портретистом. Бачила світ по-своєму. Та не було фарб... Має своє графічне оформлення ’’Тіней забутих предків” М. Коцюбинського — воно вийшло, і її хвалили... Але життєвий шлях скерувався на інше. Може, це і є — доля?.. Люба нашвидку варить гречану кашу, розказує, що зіпсувався мотор, який подавав у кімнату воду, і тепер треба ходити до криниці аж ген куди, а зре- монтувати нікому, та ще й морози; Мартин блаженно лежить, поклав голову на лапи і думає свою собачу думу; на ліжку — недавно вишите Любою простирало з лапатими квітками контрасних кольорів. Кави нема, давно скінчилась, а я не здогадалась привезти. Надворі пролітає перший сніг — він швидко пере стане, це просто лякає-дражниться. Люба метушить ся, хоче мене гарно прийняти. Ми говоримо про серію календариків із її розписами — нема паперу, треба шукати спонсора. Люба зідхає: ”Чи ж мені його шукати?” Прошу подарувати мені закладку, що зосталася з давніших видань. ”Та це і в мене останніх дві”, — сміється Люба. В одному солідному журналі пропали її прозірки колажів. Сподівалась, що знай дуться, а вчора передзвонили, що таки нема. Благо велике — Люба вже має телефон, а отже, є зв’язок зі світом. Приходили недавно туристи із діяспори, дивилися, хвалили. Навіть щось узяли для друку. Закипає окріп, по кухні розносяться пахощі трав, які запарює в глечику Люба. Ми всідаємося біля низенького столика і зливаємося з вечором, що огор тає нас, мовби супермодерна свитка... 8 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 1997 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
