Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
пазухою. Він міг вільно змішувати на палітрі жовто гарячий дух степового суховію з густим запахом стрімких карпатських бескидів, додаючи до них ледве чутний відгомін давно відкуреного різдвяного ладану... У цій оселі не було ніякого хатнього пожит ку, окрім скрині-лежака, змайстрованої самим худож ником з цупкого дикту і розмальованої з боків сце нами з придуманої ним же сучасної "мітології” на кшталт єгипетських настінних розписів. Посередині ще стояла перекинута пачка, звільнена від якогось краму, вона слугувала столом і була прикрита газе тою, на якій лежали буханець чорного житнього хліба і цибулина. Біля хлібини я побачила книжечку і прочи тала на обкладинці; Василь Симоненко, "Земне тя жіння”. Там уперше почула рядки поета: "Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”, і ми вчотирьох просиділи до пізнього вечора, а перед самим нашим відходом, помітивши напевно, як я не можу розлучитися із ’’Земним тя жінням”, художник вклав мені в долоні кинжку, ска завши: "Тримай, вона твоя”. Потім гурт розтривоженої покликом предків бо геми приїхав до нас в Садгору. Буковина тоді почала цікавити багатьох мистців: художників, музикантів, кінорежисерів і вони приїздили туди, як на Клондайк, де майже на поверхні лежали золоті розсипи авто хтонної культури, що в живому побуті і збереженій (не лише на клюбній сцені) обрядовості донесла до наших днів ще з княжих "Данилогалицьких" часів відлуння мови, одягу, пісні... Починалася пора осінніх весіль. Скориставшись запрошенням, вирішили помандрувати в село під Сторожинець, де видавали заміж чотирнадцятилітню небогу художника В. Турецького. Перед у цьому поході, як завжди, вела ґаздиня всіх фантазійних забав, наша "нанашка” Дарка (Ірина Вільде). Пригадую, чомусь тоді в мою пам’ять вкарбу валася чоловіча постать, що в розгубі зніяковіло роздивлялася довкола себе. Спостерігаючи цей арти стичний тлум, незграбно, з острахом переступав з ноги на ногу, гейби страхався роздушити комашку чи ненароком зачепити когось із малюків, що вовту зилися, борюкаючись на подвір’ї. Це був Опанас Заливаха. Раптом захотілося допомогти йому і ви вести із зачарованого кола. Та коли підійшла до нього, мене також охопило збентеження — я зустрі лася з ясною посмішкою зичливих очей, в них світи лася добродушна лукавинка, якою художники наді ляють античного лісового Пана чи карпатського Чу- гайстра. Ми нічого не спромоглися сказати, тільки мовчки, широко, від вуха до вуха посміхалися одне одному. За три чи чотири місяці до свого ув’язнення Опа нас Заливаха одержав довгоочікувану маленьку одно кімнатну квартиру. Це був єзуїтський стиль у чор ному, цинічному гуморі чекістів 30-их років, який в 60-их став каноном. Все тою ж веселою громадкою ми прийшли при вітати його з новосіллям. Віншували, співали, потім Заливаха підійшов до мене і, надавши обличчю серйозного виразу, сказав, що хоче мені щось по казати і підвів до стінки. Там, на рівні обличчя, було крихітне Готичне віконечко, засклене барвистим вітра жем, здавалося, воно підморгувало, мов казкове око. Нахилившись до мого вуха, художник пошепки ска зав: "Це мій тайник” і відкрив віконце. Але там не виявилося жодної таємниці — комірка була порожня... Короткочасна ’’відлига” закінчувалася. Попереду була сіра, болотяна тундра застою, де під тонким шаром розбудженої природи крилася вічна мерзлота. Зрадівши куцому сонцю надії, що пробудило в них весняну жагу відродження, вони забули, що ось уже кілька століть, як загнані у цю зону. І знову через багато років я зустрілася з худож ником в його новій робітні. З недовірою ввійшла до просторого, ’’складеного” за покращеним проектом помешкання. Майже одразу почала ревниво зазирати до кожної з трьох кімнат, і коли побачила лише голі стіни з притуленими до них картинами — від душі відлягло. Це, звичайно, не церква, але дух Творця уже витав... Одне вікно виходить на гучний проспект, де не перервний потік машин і людей змагаються у пере гонах, інше — на старий цвинтар, якого не турбують вже навіть похоронні процесії. Він густо заріс де ревами, мохом і спокоєм, перед яким згадуються Еклезіястові слова: "Покоління відходять і покоління приходять, а земля вічно стоїть...” — Які найсильніші враження з раннього дитин ства зринають у вашій пам’яті? — Пригадую ґлей, червонястий, зернистий, він підкорявся кожному моєму доторкові — м’який і теплий... і перше, що я хотів зліпити — це людську подобу і щоб вона була схожа до мого батька, якого мені так бракувало і якого силувався пригадати. Я зліпив його і коли мати взяла мене за руку й повела на побачення з батьком (а він тоді сидів у ДОПРі), я взяв і свій зліпок із собою, щоб показати батькові і щоб самому переконатися, що подібний. Батько потрапив під горезвісну "чистку" за те, мабуть, що служив у царській армії на Кавказі, де був тричі нагороджений "Георгієм”. Згодом його випустили на волю. Пригадую, батьки пішли в поле, молотити кол госпний хліб, а мене залишили самого вдома. Раптом чую — щось так жалібно дзвенить і дзижчить, ви зираю у вікно — йде сліпий лірник, корбою крутить, перебирає пальцями, поруч малий хлопчина-поводир. Здається, я вийшов і дав їм чи не останню картоп лину. Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди... Батьки, рятуючи родину від голоду, втікали на Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
