Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Замість променів ореолу над головою Шевченка стали слова: ’’Возвеличу малих отих рабів німих і на сторожі коло їх поставлю слово”. Художник був пев ний, що ці слова "найбільше відповідають універси тетові, українському духові, українській вірі”, як і в Біблії сказано: ’’Спочатку було Слово’’. Одержавши згоду ректора університету — почали роботу. Гурт художників-однодумців працював, як одне єство, пристрасно, самозречено, не чекаючи від замовника потрібних матеріялів для роботи, ні коштів, вони розраховували тільки на свої сили і власні скромні заощадження. І ось Шевченко постав — в одній руці книга, як в апостола Павла, іншою пригортає до грудей жінку— Україну. Під час роботи перед вітражем часто почали збиратися студенти. Якось підійшов і парторг універ ситету, довго дивився, а потім сказав: "Слухайте, Заливахо, тут, біля вас, багато людей збирається — дивляться, що ви робите”. Художник здивувався на такі слова: ”Ну то й добре, що люди дивляться”. Парторг був дуже незадоволений такою відповіддю: ”Ні, то не добре, це ж не для того робиться, щоб тут люди стояли... та ще й ці націоналістичні тексти: "Возвеличу малих отих рабів німих”... ні-ні — не можливо!” Після цієї розмови вітраж накрили величезним сірим рядном, та не для того, щоб напередодні ІІІев- ченкового 150-річчя його відкрити, а щоб розбити. Розбити, як розбивали віру, по-варварськи, сплюндру вати, як плюндрували Батурин — столицю геть манства, чи Михайлівську золотоверху святиню, від зміни личини великорусько-ординська ментальність не змінилася. Час ’’відлиги” закінчувався, попереду була довга полярна ніч застою, розбитий вітраж був першим знаком повернення до неї. Та наперекір секретарям компартійної ідеології, кожна скалка розбитого вітра жа стала кришталиком прозріння для багатьох при речених на глупу совдепівську сліпоту. До Заливахи прийшли на світанку. Не давши йому навіть одягнутися, — почали обшук. Шукали антирадянську літературу і вірші. О десятій задзвонив дзвінок — то прийшов Іван Світличний одвідати дру га. ’’О, — зрадів КҐБіст, — як добре, ось іще один є! Хай посидить з нами”. О дванадцятій їх обох вивели на подвір’я, Заливаху посадовили в одну машину, Світличного в іншу. Так вони попрощалися. Везли його по етапу: з Івано-Франківська до Львова, зі Львова до Харкова, з Харкова до Мордовії. А там, як у Дантовій "Комедії”, Заливаху обступили "душі”, що вже по 20 та 25 років перебували у цьому ґулаґівському "чистилищі” і зраділи: "Нарешті йде поповнення, ми гадали, що українців уже ’’загребли” своєю медвежою лапою москалі, а виявляється, наш брат там ще є, ще є порох у порохівниці! Слава Богу!” За колючим дротом зони, в ’’ранзі” політичних злочинців була зібрана еліта інтелектуального світу зі всього Союзу Совєтських Республік, тут був епі центр вибуху незалежної творчої думки — найяскра віші особистості, аванґард науки і культури, ті, що в будь-якій іншій країні вважалися б національною гор дістю, державним набутком. А тут... може їх зібрали з метою майбутньої селекції, а може зважили на застереження, згадуваного вже тут Еклезіяста, що ”при многості мудрости множиться й клопіт...” Україн ців там була найбільша група, до них тяглися литовці й латиші. Кнут Скуєнієкс — відомий латиський поет, перекладач, літературний критик, вивчив українську мову і в таборі став літературним наставником поета Миколи Осадчого. На самому початку перебування в таборі Зали- ваха зустрівся з одним чоловіком, колишнім інже- нером-географом Іваном Русином. Термін його ув’яз нення закінчувався, та чомусь він не дуже радів тій волі, що його чекала. Одного разу при зустрічі він сказав: ’’Панасе, мені через місяць виходити, а шко Опанас Запиваха. "Оксана”. Полотно, олія. 1991 р. Із збірки Олега і Оксани Комарницьких. О. Zalyvakha. "Oksana". Oil. 1991. From the collection ofOleh and Oksana Komarnyckyj.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
