Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
В ДОРОЗІ ДО СЕБЕ (Закінчення. Поч. у попередньому числі) На відміну від нас теперішніх, для яких значення слова ’’єдність” перетворилося на порожній звук і чим патетичніше ми виголошуємо його, тим більше роз’єднуємося, те покоління шістдесятих: письмен ники, художники, кінорежисери, взагалі вся творча аванґардова інтелігенція, без гасел і закликів сприй мала себе, як єдине, нероздільне ціле, достоту, як купка людей в Ноєвому ковчезі, серед врятованої ними від всесвітнього потопу, малої частки живої природи, яка повинна була рости і множитися на, знайденій ними, земній тверді. Ці молоді, творчі сили мусіли міцно триматися одне за одного, щоб вивести свій корабель до духовного Арарату і щоб врятувати, відродити ту спадщину, що залишалася від потопле них в голодоморах і репресіях батьків. Як істинні майстри Ренесансу, вони не обмежу валися вузькою діяльністю обраного фаху, їх ціка вило все, що росло на рідному полі. Композитор, що пише твір для симфонічної оркестри, мусить знати природу кожного інструмента, його тембральні і тех нічні можливості. Так і вони — компонували свій світ, пізнаючи природу його мови від самих її витоків до вершин літератури, філософії, мистецтва XX сто ліття і, насамперед, всіма правдами й неправдами добувалися до пожовклих, заборонених сторінок віт чизняної історії та культури, засуджених на довічне ув’язнення органами імперської безпеки. Повсякчас тамуючи свій інтелектуальний голод і, як писав Г. Сковорода, "щоденно підкидаючи в душу, як у вогонь, поживу, щоб душа живилася і росла”, Заливаха не становив винятку серед запо падливих до пошуку своїх ровесників. Та тільки-но він відчув під ногами ґрунт, що найбільше відповідав природі його росту, сила творчого начала, непід владна законам соцреалістичної, інкубаторної куль тури, виявила себе і стала яскравим винятком з са мого початку його діяльности. Все, до чого він прик ладає свою руку, від оформлення звичайної вітрини в художньому сальоні, до персональної виставки і, нарешті, до славнозвісного вітража в київському уні верситеті, створеного в співавторстві з Аллою Гор ською, викликає гострий інтерес не тільки в рафіно ваних поцінювувачів елітарного мистецтва, але й з магнетичною силою притягає натовп, що часто, не знаючи навіть імени художника, йде, підкоряючись потузі динамічного темпераменту. Його форми округ лі, його палітра насичена життям, в ній переважає колір дозрівання й родючости, вохристий, улюблений колір поля в зеніті наливання енергією сонця, симво лічний образ Данаї під золотим Зевсовим дощем. "Недремне око” не звикло бачити разом більше трьох осіб, з яких одна ним завербована й вірно йому служить. Такі велелюддя, організовані не парт- комом і профкомом, скажімо, на підтримку Анжели Девіс, а зібрані спонтанно, непередбачено перед тво рами художника-формаліста, який колір і форму під носить до багатозначного символу, вносили певний дискомфорт в налагоджений хід плянового розвитку с о ц іа л іс т и ч н о го суспільства. Щоб позбавитися наслідків, треба було позбутися причини. Спочатку зняли оформлення вітрини в худож ньому сальоні, потім делегація з обкому партії прий шла на ’’оглядини” персональної виставки й ого лосила що: ” мьі виставку закрьіваем, в ней єсть не очень здоровьіе мьісли” (” ми виставку закриваємо, в ній є не дуже здорові думки”). А перший секретар з ідеології прямо спитав: ’’Почему вьі сюда приехали, кто вас сюда прислал?” ("Чому ви сюди приїхали, хто вас сюди прислав?”). На що художник відповів: ”Як це чому?.. Це — Україна, а я українець”. Потім розбили вітраж. Проект вітража, присвяченого 150-літньому юві леєві Т. Шевченка, став своєрідним втіленням зрілого духу мистця. Саме тоді він шукає свій Атон, Атон незламної, фанатичної віри в Україну. Ним стають Київські гори. Гроші йому потрібні лише на те, щоб добутися до Києва. В цей час він нагадує щасливого пілігрима з розквітлою патерицею. А патериця і справ ді мала від чого розквітнути. Там, у Києві, був Вінгра- новський з пронизливим відчуттям психології кольо ру, яке дається далеко не кожному з художників: ”Я плачу і синє навколо...” , там був Стус з очима жінки, що при надії: говорить, сміється, а погляд спрямо ваний в самого себе. Там були Л. Костенко, І. Драч, І. Жиленко. Там була Л. Семикіна, вона правила коліс ницею своєї невгавущої фантазії, яку несла не кля- сична квадрига, а цілих сім степових румаків. І, на решті, там була Алла ГОрська — українська Валькірія. Саме вона подала ідею створення вітража у вести бюлі головного корпусу університету. Окремо, різними шляхами підіймаючись на гору усвідомлення себе творцями українського духу, вони зустрілися на її вершині. А вершиною все ж зали шався Тарас Шевченко. Шевченко-Богоносець: "Мій Боже милий України...” Заливаха повинен був робити центральну частину вітража з постаттю Т. Шевченка, А. Горська — дві бічні композиції. Образ Поета-Богоносця мистець створив одним подихом, в одну ніч, як "Марсельєзу". Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
