Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
постав на столі, — нехай же я подивлюся, чи пара мені...” І плаче молода разом із дружками, бо не по любові йде, а силують. Або й не силують, та плаче, бо минається її дівування золоте, а починається не просте родинне життя з не раз гіркими й немилими обов’язками. А ще коли й лайлива свекруха скубе, а до маминого кубельця нема повороту, — нарікай, мати, не нарікай, та дарма питатиму тебе: "Чи метена хата, чи метені сіни, чи метені покої без мене, моло дої”. А які глибини космічного безміру сколихувались, коли гуртом заводилася в гостях пісня про козака, що їхав на війноньку й казав дівчиноньці ’’прощай”... А вона давала йому часточку свого серця — вишиту хустину. Аби накрили чоло козаче в останню мить і хоч так поєднали із ним дівчину. Не знаходжу сьогодні нічого, що могло б замінити ті пісні. Чому їх висіяв із наших душ час? Чому я не знаю стільки тих пісень, як моя мама? Адже є магне- тофони, засоби масової інформації, пісенники та в школі — лекції співів? Бо немає хороводів — аби співати веснянок, бо немає Купайла — аби співати купальських. Перевелося й весілля — є лише буйне застілля в кафе і чужий "тамада”, а не традиційний сват, сипле анекдоти, замість того, аби мудро єднати в одне ціле відшліфовані віками весільні звичаї: розплітання коси, проводжання до шлюбу, обід із веселими переспівами дружок та світилок, частуван ня родини, роздавання короваю, покривання молодої внесеною ”із комори” хусткою (’’Дивись, дівко, до стелі — несуть сваху ангелі: віночок іскидати, рубо- чок одягати”). І найемоційніший момент — прощання молодої із своєю родиною (”Де б я не їхала, де б я не йшла, я своїй неньці дякувала: дякую, тобі, мамо, що будила мене рано, — більш не будеш, не бу деш...”). ’’Скільки, було, переспіваємо, поки те поле перей демо. Одна почне, тоді друга підхопить — і вже всі разом. Та так гарно й складно і цікаво було. Не минало обіду, щоб ми якої не заспівали. А як додому їдемо, то на все поле нас чути, наче й не увихалися весь день коло тих буряків”, —каже аж якось гордо мама. Справді, я ще була свідком усього цього, коли виходила в поле допомагати мамі. І слухала ті пісні, й не могла наслухатись їх. І найбільше мене торкали ті, що про жіночу долю. Парадокс: тоді, коли клали здоров’я за той куций колгоспний трудодень, спі валося. А нині вимокло поле. Як і гості. Як і весілля. Хтось напідпитку затягне про варенички, мовби на них клином світ зійшовся, і по всьому. Ні ряду, ні ладу. Не знає молодь пісень. Тоді старші стріпують із своїх рамен роки й показують, як то треба співати українцям. А разом ми з мамою майже не співали — якось не випадало. Я рано подалась у світи, а тоді почалося життя, що не до пісень було мамі, навіть коли я хотіла й просила заспівати. У гурті ж — інша річ. Мама не раз виручала всіх, почавши пісню, яку трохи призабула та яка всім до вподоби. І ось аж нині ми заспівали вдвох і записали на касету наші голоси, що злилися в один — нарешті в один! Маму оддали за того, за кого вона не хотіла. Хлопець, що любив її, прийшов на весілля з товари шами і співав у сінях оту, парубоцьку прощальну: ”Як почуєш голос мій, не плач...” Є в нас така весільна пісня. Виспівували долю. А долі не було. На все мала і має Слово. Та самота не слухає її слів. Трудяща. Співоча. Добра й хазяйновита. Лиш не було кому пошанувати її скарби. Мала би бути вчителькою, так повертало життя. Але не скористала. І зігнулася під тягарем вічних мішків та принижень. Уберегла пісню — як свій заповіт нам, дітям. ”1 як ти їх стільки пам’ятаєш? — дивуються сусідки. — Ми вже все позабували, а тобі хоч би що”. — ’’Вони самі пам’я таються. І вертаються”, — каже усміхаючись мама. Пісня — цілюща сила нашої нації, живлюща вода для тривання й оновлення. Вібрації голосу, звуків... Через них можемо єднатися з вищою енергетикою, налаштовуватись на резонанс позаземних обширів! І ці відкриття й дослідження вже на порі. Зокрема дуже цікаві міркування з цього приводу Валентини Антонюк. Пісня — матеріяльна сила, що переходить у позаматеріяльну. Мамина пісня — вічна спраглість роду, чуття нерозривної єдности з усіма, що були й пішли. Тільки тепер — гірка осторога: а чи чутимуть нас через пісню ті, хто прийде пізніше? Оглушені долею, запа морочені телевізорами, ласі на все, хай гірше, але інше, ”не наше”, імпортоване. Бо, мовляв, канон досконалости, взірець... Вмикаю касету, слухаю маму. Ніби вдихаю озо нове післядощове повітря. Але ж тужить, навіть коли співає веселих пісень. Чи то така вже наша душа? Мамо, я незабаром приїду! Молюся за вас що вечора, бачу вас в осиротілій вистиглій хаті — саму. Кличу в Київ, а ви не їдете. Ви кажете: ’’Моя земля тут”. І грієте Пісню, незрадливого свого ангела. Вчені кажуть, що авра людини, яка співає, стає світлою, сяє. Й очищається від зла та агресії. І робиться невразливою. Лікарі незабаром припишуть нам по п’ятнадцять хвилин щоденно слухати народні пісні. Мамині пісні. Замість ліків. Щоб рятуватись від Чорнобиля — фізич ного й духовного, що налягає на всю землю. Межа тисячоліть, яку переживаємо, вимагає від нас внутріш ньої трансформації. Виживе той, хто це збагне. Вмикаю касету, слухаю маму. На вічних протягах віків і доріг слухаю маму. І тримаю серце для тих, іще не записаних від неї пісень, — щоби встигнути записати. Мамо, я незабаром приїду!! ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1995 З
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
