Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Найбільше ж чекали ми, діти, зими. Бо після того, як поносиш до родини калач (це називалося в наших краях "носити вечерю”, хоч калач був у хустині лише символом, священим знаком, до якого родичі долучали приготовлені для нас подарунки), — отож після того йдемо гуртом колядувати. Мама ще зазда легідь навчила нас колядницьких пісень, і, доче кавшись пори, ми вже не шкодуємо горлянок, аби нас почули в хаті господарі. Одні колядки були довгі й гарні, а інші — короткі й смішні. Ми вже на ходу вибирали, кому яку співати: поважним господарям — довгу, бо дають колядникам по дві цукерки та яблуко, а скупеньким — коротку, аби честь відбути, все одно дадуть якогось куцень кого пряничка. А серед нас чомусь дуже цінилися цукерки. Коли ватаги розминалися на вулиці, першим питанням було: що і де дають; другим — чи багато вже наколядували. Ми тоді міряли світ своєю міркою: не "багаті й бідні”, а ’’щедрі й скупі”. За ті колядницькі й щедрувальницькі дні розви валися голоси і в сміливих, і в сором’язливих, і серед нас не було безголосих. Саме там — зародки науки гуртовного співу. І коли мої земляки дружно почи нають ”Ой хмелю ж мій, хмелю” — не кожен і профе сійний хор може з ними змагатися. І не було нам тоді втоми, і не чули ми, що в діряві чобітки набралося снігу, він розтав і ноги мокрі-мокрісінькі, — щоки пашать, очі горять, руки побабчились, бо ж рукавиці є не в кожного, і ми ховаємо їх у кишені. А в тих кишенях —дари й дари, таки зароблені нами. О й на г о р і Г о р д а н ь -р іч к а ст ояла, т а м П р е ч и с т а я Д ів а М а р ія С и н а купал а... Напрочуд тихі нині в моєму селі колядницькі й щедрувальницькі вечори. Та і в столиці не голосніші. Хіба хор Леопольда Ященка, наш славетний "Гомін” — гомонить, скликає громаду творити ритуал програ мування року піснею. О й т и, Х р и с т е -ц а р ю , н е б е с н и й владарю , д ар уй л іт а щ а с л и в ії цього д о м у г о с п о д а р ю ... На екранах комп’ютерів висвітлюються рухливі фігурки — стріляють, нищать одна одну, завойовую чи простір. А я дякую долі, що благословила мене ще пізнати поезію тих неповторних зимових вечорів, і розказую дітям, своїм та чужим, про той чар коля дування. Уміємо натискати клявіші комп’ютерів, та не вміємо співати — як наодинці, так і гуртом. Загу били нитку, що в’язала нас із космічним ритмом. Чи ж стали ми від того сильнішими й мудрішими? Проґрес, — кажемо. Цивілізація. А мені так тужно за тими вечорами! Лечу на крилах до роду — вже з диктофоном. "Мамо, наспівайте мені!..” Мама недовірливо диви ться на диктофон, трохи лякаючись, а трохи соромля чись, — мама ще ніколи не співала "для запису”, на замовлення. Та через раз-другий вона звикає, і на магнетофонну стрічку лягає її голос. Я й через віч ність упізнаю його рідний тембр, такий несподівано багатий і чутливий, з усіма відтінками й нюансами — туги, втоми, надії... Скільки ж то вечорів ми сідали з мамою край нашого нехитрого кухонного столика і висновували пісню за піснею з глибин пам’яті. А пісням нема й нема кінця. Родинні, весільні, купальські, ’’польові”, веснянки й щедрівки, поминальні й жниварські... "А коли ж то я їх ще співала? — ніби вибачається мама. — Забулося. Ану ще ось цю проминули”. І нова мело дія, новий сюжет — іскорка з вічного вогнища, що пригасло, але таки не вмерло. — Скільки ж ви їх знаєте? — запитую зачудовано. — А Господь його відає. Все йдуть і йдуть. Лиш давно не співала, то й забула багато. Але буду про бувати нагадати... Одна згадана пісня пробуджує інші — і така погідна й багата їхня сув’язь, і назва їй — безконеччя. Бо на яких лічильних машинах обрахувати те різно- барв’я, що таїть у собі народна душа? І постає з тих пісень історія мого народу, постає його будень і його свято, таїна і мистецтво родинного життя, розкривається широчінь української душі, такої спраглої до любови та краси і такої незахищеної супроти жорстокого й підступного світу, що вивітрює із себе найменший ідеалізм та романтику й стає прагматичним, жорстким, раціональним. Яких ще монографій і наукових розвідок потріб но, яких академій та шкіл? Співай, українцю, бо це твоя сутність, — і збагнеш сам себе, і збагнеш світ, який хоче дивитись на тебе скептично, але мимоволі притихає і задумується. Там, у народних піснях, — родинна педагогіка, наш характер і наші вподобання, там — перше вихо вання, що є наріжним каменем нашої етнопедагогіки, там мораль і естетика, звичаєве право й ідеали. ”А хто дочок має, нехай научає — гулять на вулицю пізно не пускає...” Задумується дівчинятко, шукає пояснення почутому. Але ж "їхали козаки із Дону додому, підманули Галю, забрали з собою...” Десь там ключ, у тих козаках, що пообіцяли, замість порваної спідниці — чорну оксамитку, а тоді підпа лили сосну... а з нею — Галю!.. Хіба було коли нашим вічно втомленим колгосп ною працею матерям говорити з нами на теми мистец тва, моралі, етикети? Не було. Та все потрібне нам казали пісні. І про дівочу честь, і про стосунки з хлопцями, і про жіночі обов’язки. Пам’ятаю свої перші лекції — затамувавши подих, на чужому весіллі ловлю найменші нюанси перебігу весільного дійства. І особливо мене цікавлять оті два вогники коло короваю: "Ой засвіти, мати, свічку, 2 "НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1995 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
