Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЛЮДМИЛА РОМАНЮК ’’МАМА ДАВНО НЕ ЛЮБИТЬ МЕНЕ” Я вийшла зі школи. Сиро. Про холодно. Осінь повертала на зи му. Клени приречено губили ос таннє листя. Я йшла повз них — немов не до зупинки тролей бусної йшла, а поверталась у своє дитинство. Мені десять літ. То була моя перша осінь без мами. І — перша зима. Пальтечко на мені куце й благеньке. Його рукави ледь ся гають ліктів. Руки мерзнуть. І тоді я вирішила: вони мерзнуть тому, що в мене немає мами. Що немає тата (його забрала війна) — було звичним. Адже війна ще не віддаленіла, її згадували, вір ніше, не забували. У сорок вось мому вона ще жила в кожному дворі нашого села, в кожній сльо зі вдови. І тому я часто запиту вала в своєї товаришки: — А як це — тато? Розкажи. — Про що? — запитувала во на подивовано, і я пояснювала: — Я не знаю, як він прихо дить з роботи, що каже, як роз дягається, їсть, бере тебе на руки... — Ну бере, то й що? — не розуміла дівчинка, бо ми з нею жили в різних світах. Мій нази вався сирітством. Проте маму я пам’ятала. Руки її. Голос. Погляд. Згодом (та зрештою, й досі) я всі ці роки доточувала щось до цьо го, якісь деталі, щось вигадувала й продовжую вигадувати, аби ма ма була зі мною, аби не зали шала мене... А ці ось діти, з яки ми тільки но познайомилася? Що берегтимуть вони в пам’яті? Чий образ? До того ж ми всі, хто наро дився незадовго до червня 1941- го, — були дітьми війни. Війна і сирітство — це неминуче і немов природно. А сироти — тепер... Чому? Хто винен у тім? І коли V українська жінка збагне вповні — вона хранителька нації. Інколи так приземлено, так буденно ду маємо про своє материнство... Ні би є щось вище, важливіше від нього. Втім... Хіба не цього вчили нас у ’’великій сім’ї братніх наро дів”? Перемагати в с о ц іа л іс т и ч н о м у змаганні, виконувати рішен ня партійних пленумів і з’їздів. Вчили, що жінка може все — ас фальтувати дороги й вулиці, під важувати ломиком рейки на заліз ниці, носити поперед себе кошики з буряками... А сім’я — це потім, у ’’вільний від роботи час”. Як гірко усвідомлювати це ни ні! Як тяжко відчувати себе ошу каними! Ось вони, вісімнадцять пар очей дивляться на мене. Перша кляса. Школа-інтернат для сиріт та дітей, позбавлених батьківсько го піклування. Сиріт — небагато, всього дев'ятнадцятеро. Решта — ті, в кого могли б бути батьки. Але їх немає. І може, не буде ніколи. То де ж вони, де? Історії, як дві краплі води, схожі. Але до них треба звикну ти. Хоча — чи можна? Любов Ру- денко працює в інтернаті двад цять шостий рік. Але — не звик ла. В неї — вища педагогічна освіта, до того ж вона — лого пед . За свою працю одержує що місяця 536 тисяч купонів — менше шести долярів. Але вона не пе реймається цим. Так само, як і її колеґи. Бо тут просто не можна дбати про заробіток. Тут — діти, в яких немає долі. Хоч будемо сподіватись і вірити — покищо немає. Але вона неодмінно буде... Ось, примруживши темні ве ликі оченята, дивиться на мене худенька славна дівчинка. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1995 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
