Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЛЮДМИЛА РОМАНЮК ’’МАМА ДАВНО НЕ ЛЮБИТЬ МЕНЕ” Я вийшла зі школи. Сиро. Про холодно. Осінь повертала на зи му. Клени приречено губили ос таннє листя. Я йшла повз них — немов не до зупинки тролей бусної йшла, а поверталась у своє дитинство. Мені десять літ. То була моя перша осінь без мами. І — перша зима. Пальтечко на мені куце й благеньке. Його рукави ледь ся гають ліктів. Руки мерзнуть. І тоді я вирішила: вони мерзнуть тому, що в мене немає мами. Що немає тата (його забрала війна) — було звичним. Адже війна ще не віддаленіла, її згадували, вір ніше, не забували. У сорок вось мому вона ще жила в кожному дворі нашого села, в кожній сльо зі вдови. І тому я часто запиту вала в своєї товаришки: — А як це — тато? Розкажи. — Про що? — запитувала во на подивовано, і я пояснювала: — Я не знаю, як він прихо дить з роботи, що каже, як роз дягається, їсть, бере тебе на руки... — Ну бере, то й що? — не розуміла дівчинка, бо ми з нею жили в різних світах. Мій нази вався сирітством. Проте маму я пам’ятала. Руки її. Голос. Погляд. Згодом (та зрештою, й досі) я всі ці роки доточувала щось до цьо го, якісь деталі, щось вигадувала й продовжую вигадувати, аби ма ма була зі мною, аби не зали шала мене... А ці ось діти, з яки ми тільки но познайомилася? Що берегтимуть вони в пам’яті? Чий образ? До того ж ми всі, хто наро дився незадовго до червня 1941- го, — були дітьми війни. Війна і сирітство — це неминуче і немов природно. А сироти — тепер... Чому? Хто винен у тім? І коли V українська жінка збагне вповні — вона хранителька нації. Інколи так приземлено, так буденно ду маємо про своє материнство... Ні би є щось вище, важливіше від нього. Втім... Хіба не цього вчили нас у ’’великій сім’ї братніх наро дів”? Перемагати в с о ц іа л іс т и ч н о м у змаганні, виконувати рішен ня партійних пленумів і з’їздів. Вчили, що жінка може все — ас фальтувати дороги й вулиці, під важувати ломиком рейки на заліз ниці, носити поперед себе кошики з буряками... А сім’я — це потім, у ’’вільний від роботи час”. Як гірко усвідомлювати це ни ні! Як тяжко відчувати себе ошу каними! Ось вони, вісімнадцять пар очей дивляться на мене. Перша кляса. Школа-інтернат для сиріт та дітей, позбавлених батьківсько го піклування. Сиріт — небагато, всього дев'ятнадцятеро. Решта — ті, в кого могли б бути батьки. Але їх немає. І може, не буде ніколи. То де ж вони, де? Історії, як дві краплі води, схожі. Але до них треба звикну ти. Хоча — чи можна? Любов Ру- денко працює в інтернаті двад цять шостий рік. Але — не звик ла. В неї — вища педагогічна освіта, до того ж вона — лого пед . За свою працю одержує що місяця 536 тисяч купонів — менше шести долярів. Але вона не пе реймається цим. Так само, як і її колеґи. Бо тут просто не можна дбати про заробіток. Тут — діти, в яких немає долі. Хоч будемо сподіватись і вірити — покищо немає. Але вона неодмінно буде... Ось, примруживши темні ве ликі оченята, дивиться на мене худенька славна дівчинка. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1995 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
