Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. г. ШЕВЧЕНКА Г. ЧЕСТАХІВСЬКИЙ Т. Ш евченко і Г. Честахівський. Taras Shevchenko and Н. Chestakhivskiy. Кобзар Тарас Григорович Шевченко якось дуже бідкався, що не збреде натурщиці для парсунку виду козацької вроди. А постривайте, батьку, я пони шпорю, чи не надибаю де гніздечка, щоб підібрать орлицю, може, Бог погодить, а фортуна стане в пригоді. ’’Будьте ласка, сердечно вас прошу, покло почіться, як мога, бо мені дуже, дуже треба”. Я пішов до знайомої сім’ї української і почав благати жінку Горпину, рідну сестру українського маляра Петра Соколенка, щоб вона сама, а коли хоче, то ще з ким-небудь, повела свою сестру Ода- рочку в академію, до батька Тараса — звести їй вид на папері. Горпина Соколиха не знала, як се діло укокобить, і каже: ” Я не знаю, треба спитаться братів, що вони скажуть". А брати тоді пробували в Україні, в Славгороді. На велику силу ублагав її, виміг слова, що піде з сестрою до Кобзаря, але ж щоб братам написать про се, і то тільки тому, що як ще жила на Вкраїні, то перечувала про мене добре від братів, як було поприїздять з Петербурга, а тепер і сама добре знала, який я чоловік; а то ні в світі не пішла б... Я при ній написав від себе лист і послав братам її Соколенкам в Україну, щоб вони не жа хались цього діла, як сестра їх Горпина, а ще гор дувала б тим, що їх Одарочка стане в пригоді і послуже тому, хто став дуже в великій пригоді усій Україні... Я навпослі дознав, як це склалось уже без мене. Ось як було: у суботу Одарочка прийшла додому від модниці француженки, де вчилась шиття, а в неділю, з своєю заміжньою сестрою Горпиною і родичем, жонатим чоловіком архітектором Хижняком, ранком в десятім часі, чорнява сімнадцятилітня Одарочка в білій чохлатій сорочці з червоною стьожкою, в пла- хотці, запасці, стрічках, кісниках і головка квітами заквітчана, як маківка на городі, опинилась — зацвіла в кобзаревій майстерні [...] У понеділок я навідався до Кобзаря, — дознать, чи приходила Одарочка до нього? Він, як орел крилами, ухопив мене дужими руками і придавив до своїх дужих орлих грудей! ’’Спасибі тобі, мій голубе сизий, моє серденько любе, за твою добру ласку, бодай тебе ніколи лихо не знало!” — А за віщо се, батьку? — ’’Учора у мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала мене лиха доля з України... Учора я так зрадів, звеселів, обновивсь серцем, як радіють віруючі, що до Христа дочитались на Велик день! — наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, просяяла туман з душі заснутого серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків квіт з козацького огороду! Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа — яка славна, чиста. Ще не вспіла зачумитись смердючим духом. Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, за пашистим квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну, дуже закортіло. Де ви й видрали оцю мальовану пташеньку?” Я розповідав, що вона крі пачка, вся сім’я і весь рід її — кріпаки князів Голі- циних. Брати наче з води виросли, як один, хороші на вроду: Федір — кухарем, Микола — панькає коло князя, чисте чоботи і всяке збіжжя, а Петро — маляр- попихач усяких одбутків у княгині. Я розповідав, а Кобзар тихесенько ходив, трошки похило, вздовж майстерні, в бархатних чоботях і кобеняці козацько му. Густі брови його осунулись, наче темна хмара холодно насумрила очі... Промовив: ”Горе-горенько в світі, лишенько тяжке, яке добро гине, і нікому рятувати!” Хто чував, як було теплесенько гріє в серце його ясна, тепла, як грій сонця, мова, як поведе розмову про свою Україну і про люд козачий... Хоть найсухше серце розтопе і видаве з його криваву сльозу... Хто чував, у того й довіку не замре, не заніміє, щемітиме в серці його голос — щире слово і довіку райським співом правди на душі [буде] витати... 6 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1995 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
