Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. г. ШЕВЧЕНКА Г. ЧЕСТАХІВСЬКИЙ Т. Ш евченко і Г. Честахівський. Taras Shevchenko and Н. Chestakhivskiy. Кобзар Тарас Григорович Шевченко якось дуже бідкався, що не збреде натурщиці для парсунку виду козацької вроди. А постривайте, батьку, я пони шпорю, чи не надибаю де гніздечка, щоб підібрать орлицю, може, Бог погодить, а фортуна стане в пригоді. ’’Будьте ласка, сердечно вас прошу, покло почіться, як мога, бо мені дуже, дуже треба”. Я пішов до знайомої сім’ї української і почав благати жінку Горпину, рідну сестру українського маляра Петра Соколенка, щоб вона сама, а коли хоче, то ще з ким-небудь, повела свою сестру Ода- рочку в академію, до батька Тараса — звести їй вид на папері. Горпина Соколиха не знала, як се діло укокобить, і каже: ” Я не знаю, треба спитаться братів, що вони скажуть". А брати тоді пробували в Україні, в Славгороді. На велику силу ублагав її, виміг слова, що піде з сестрою до Кобзаря, але ж щоб братам написать про се, і то тільки тому, що як ще жила на Вкраїні, то перечувала про мене добре від братів, як було поприїздять з Петербурга, а тепер і сама добре знала, який я чоловік; а то ні в світі не пішла б... Я при ній написав від себе лист і послав братам її Соколенкам в Україну, щоб вони не жа хались цього діла, як сестра їх Горпина, а ще гор дувала б тим, що їх Одарочка стане в пригоді і послуже тому, хто став дуже в великій пригоді усій Україні... Я навпослі дознав, як це склалось уже без мене. Ось як було: у суботу Одарочка прийшла додому від модниці француженки, де вчилась шиття, а в неділю, з своєю заміжньою сестрою Горпиною і родичем, жонатим чоловіком архітектором Хижняком, ранком в десятім часі, чорнява сімнадцятилітня Одарочка в білій чохлатій сорочці з червоною стьожкою, в пла- хотці, запасці, стрічках, кісниках і головка квітами заквітчана, як маківка на городі, опинилась — зацвіла в кобзаревій майстерні [...] У понеділок я навідався до Кобзаря, — дознать, чи приходила Одарочка до нього? Він, як орел крилами, ухопив мене дужими руками і придавив до своїх дужих орлих грудей! ’’Спасибі тобі, мій голубе сизий, моє серденько любе, за твою добру ласку, бодай тебе ніколи лихо не знало!” — А за віщо се, батьку? — ’’Учора у мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала мене лиха доля з України... Учора я так зрадів, звеселів, обновивсь серцем, як радіють віруючі, що до Христа дочитались на Велик день! — наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, просяяла туман з душі заснутого серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків квіт з козацького огороду! Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа — яка славна, чиста. Ще не вспіла зачумитись смердючим духом. Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, за пашистим квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну, дуже закортіло. Де ви й видрали оцю мальовану пташеньку?” Я розповідав, що вона крі пачка, вся сім’я і весь рід її — кріпаки князів Голі- циних. Брати наче з води виросли, як один, хороші на вроду: Федір — кухарем, Микола — панькає коло князя, чисте чоботи і всяке збіжжя, а Петро — маляр- попихач усяких одбутків у княгині. Я розповідав, а Кобзар тихесенько ходив, трошки похило, вздовж майстерні, в бархатних чоботях і кобеняці козацько му. Густі брови його осунулись, наче темна хмара холодно насумрила очі... Промовив: ”Горе-горенько в світі, лишенько тяжке, яке добро гине, і нікому рятувати!” Хто чував, як було теплесенько гріє в серце його ясна, тепла, як грій сонця, мова, як поведе розмову про свою Україну і про люд козачий... Хоть найсухше серце розтопе і видаве з його криваву сльозу... Хто чував, у того й довіку не замре, не заніміє, щемітиме в серці його голос — щире слово і довіку райським співом правди на душі [буде] витати... 6 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1995 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
