Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
інститутів учителі та вихователі чатують і чекають "своїх дівчаток та хлопчиків”. Як вони там? Чи не розгубилися на екзаменах? То б матерям і батькам хвилюватись, матерям і батькам вчити впевнености в собі, але... А згодом, здобувши фах, вони знову приходять до інтернату. Роботу, як правило, знахо дять. А де жити? І тоді Олена Берліна пише листи в усі усюди. Пише тим, хто уповноважений вирішити це: дати бодай якийсь притулок. Мушу сказати (прочитала не один той лист і відповіді на них), що голови адміністрацій і районних рад відгукуються швидко й обіцяють "неодмінно посприяти”. Інколи сприяють без зволікань. А трапляється... Та Олена Берліна не відступам йде на прийом, телефонує, нагадує про обіцянку зарадити біді. Зрештою, їй важко відмовити. Бо всі писані й неписані закони — на її боці. На боці любови й відданости. Адже сама — педагог. І тепер викладає історію України в п’ятій клясі. Досвід чималий. І творчий, педагогічний і ад міністратора — була завідуючою районним відділом народної освіти. Однак і їй буває важко. Надзвичайно важко. Це тоді, коли приходить у фінансовий відділ районного виконавного комітету, а їй відповідають: ”Грошей немає...” — "Як то немає? У мене ж діти!” — "І що?” Господи, як можна не розуміти? їм же потрібні риба, олія, овочі, ярина... Кожного треба щодня п’ять разів погодувати. А чим? Кухар Віра Федорченко інколи перевершує всі сподівання: з нічого готує мало не вишуканий обід. Але і їй уривається терпець. Тоді біжить до Олени Берліни: ”Ну що я з цього м’яса приготую? Ви лише подивіться, яке привезли?" І чи не щодень — нові проблеми. Адже в сім’ї теж так. Тільки там поламався один телевізор, тут — десять чи шість. Там треба полагодити дві пари взуття, тут — сто сім. Або купити нове. Чобітки. Уявляєте, купити відразу шістдесят одну пару чо бітків? Це десятки мільйонів карбованців. Астроно мічна цифра. А ще ж курточки потрібні, панчохи, сукенки й сорочки, рукавички, простирала й ковдри. А у фінансовому відділі одна відповідь: ’’Коштів немає”. Гаразд. Коштів немає, держава бідна і чи не всі — бідні. Але діти є... І тоді Олена Берліна дістає свій записник і телефонує спочатку в банк ”Інко” (там уже пізнають її голос і завжди допомагають), потім — у ’’Аваль”, ’’Ажіо”, ”Градобанк”, у комерційні фірми. Дехто відмовляє, а дехто сплачує рахунки за взуття, ремонт приміщень, лагодження телевізорів. — Мені вже не соромно. Я звикла кланятись. Але так не повинно бути. Адже сьогоднішня криза в економіці України — не на один день, то в чому вихід? — Потрібні закони, які захищали б такі установи, як наша. Державне утримання мусить таки, попри все, бути державним, І ще одне: уряд повинен прий няти спеціяльну постанову, якою реґляментувалися б граничні ціни на товари для дітей. Нині вони над звичайно високі. Однак діти в інтернаті вдягнуті непогано. Модні светри, курточки, спіднички. Звідки? Олена Берліна зідхає: ’’Франція допомагає”. Виявляється, ось уже три роки двадцять дев’ять хлопчиків і дівчаток щоліта відпочивають там — про це подбала асоціяція ’’Укра їна — Франція”. їх чудово приймають. Діти живуть у сім’ях, залюбки вчать мову. (До речі, в інтернаті теж вчать, факультативно). Так ось, повертаються хлоп чики й дівчатка з тої чудової країни одягнені та ще й з подарунками для товаришів. Сумують. Пишуть листи своїм новим друзям і тим, кого встигли полю бити... І часто одержують пакунки. Інколи їх при возять самі опікуни. Як, приміром, це робить пан Даніель. А в тих пакунках обов’язково щось та знай деться для кожного. Бодай якась дрібничка. Спасибі французьким матерям. Спасибі — жінкам. Гадаю, Україна, зміцнівши не залишиться в боргу і віддячить довгою пам’яттю про добро. Спомином. Вдячним словом. А з часом, може, теж подарунками. Адже у нашого народу не черства душа. Ми вміємо ділитись останнім... — А де відпочиває решта дітей? — запитую ди ректора інтернату. — Раніше їздили до Одеси, Адлеру. Тепер — гірше. Однак таки оздоровляємо всіх. Ось минулого літа діти відпочивали в таборах у Кончі-Заспі та в інших санаторних зонах Київщини. — А хворіють ваші хлопчики й дівчатка часто? — Пані Олена посміхнулася: — На щастя, ні. Я б навіть сказала, що значно рідше, ніж удома. У нас добре забезпечена медична частина. Є свої лікарі, цілодобово чергують мед сестри, працює кабінет регабілітації. Маємо можли вість післати дитину на будь-яку консультацію. Двічі на рік усі проходять медичний огляд. Нині 20 дітей лікуються в санаторіях. І вчаться там. Вихователі провідують їх. — Пані Олено, дітей з вашого інтернату можна всиновляти? — Звичайно. Порядок такий, як скрізь. Уже кілька дівчаток і хлопчиків знайшли нові родини й ми раді за них. — А ті, хто повертається з місць позбавлення волі, забирають своїх дочок і синів? — Раніше забирали, хоч дуже рідко. Але пам’ятаю такі випадки... Одна мати поновила свої права і, здається, двоє батьків. Та ось уже кілька років ніхто не звертається до нас із цим проханням: життя до рожчає й дорожчає. Надзвичайно важко взути ди тину, одягти, прогодувати. А купити їй книжку? Платня ж — низька. Виручають картопля й хліб. Та неповноцінне харчування — це хвороби. Дається взнаки Чорнобиль. Україна мусить щось робити, аби вберегти своїх дітей від туберкульози, левкемії, інших недуг. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1995 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
